Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
– Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
– У нашому краї всі мужики розумні.
– А пани?
– На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові,– відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
– А я розумний?
– Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
– Ну, що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
– Най буде,– мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували!
А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк рантом схопився на ноги і – шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчали. Пан підійшов до нього й питає:
– Що сталося, чоловіче?
– Тс-с-с… Онде ведмідь, ховайтеся.
Панисько оглянувся та й собі – в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах.
А селянин каже:
– Ой, якби в нас був хоч один пес!
– А то чому? – спитав пан.
– Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
– Ти, чоловіче, сам загавкай.
– Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
– От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – не вгавав панисько. Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
– Чого це ви шавкаєте?
– Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
– На котрого?
– Та на того, що в корчах.
– Ходім та й подивимось на вашого ведмедя…
Зайшли у кущі, а там – старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
– Ну, що маю казати про вас? – посміхнувся селянин. Панисько ударив коней батогом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.