Як були собі чоловік та жінка, та не було у них дітей. От той чоловік насіяв проса, і вродилось просо таке славне, що аж весело дивитися.
Де не взявся вітер – вибив те просо. Прийшов чоловік додому та й голосить:
– Будемо,– каже,– ми тепер, жінко, без каші!
А жінка йому відказує:
– Іди, чоловіче, до вітрового батька суду просити: нехай тобі за побій заплатить!
Чоловік і пішов.
От приходить до вітрового батька, поклонився йому та й каже:
– Чого я до тебе прийшов, панотче?
– Скажеш.
– Твій син вибив у мене просо, так заплати мені за побій.
– Що ж тобі платити? Я не знаю, чим тобі платити.
От став вітрів батько думать. Думав, думав, а тоді і каже:
– Дам я тобі торбу.
– А що ж я з тою торбою робитиму?
– А що робитимеш? Як схочеш їсти, то зараз і скажеш:
– Торбо, торбо, поставляйсь!
Так от тобі буде їсти і пити, скільки душа забажає!
– Ну, добре!
– А як наїсишся, то скажеш:
– Торбо, торбо, укладайся!
Вона й укладеться.
– Ну, гаразд.
Поніс чоловік торбу додому і хвалиться жінці:
– От, жінко, що я приніс?
– Торбу. А що, чоловіче, з тієї торби?
– А що, жінко, це торба така, що тільки скажеш: поставляйсь! Так тут буде такої страви, що не поїмо.
Жінка ухопила відра, пішла по воду та й хвалиться сусідам:
– Мій чоловік приніс таку торбу, що як скажеш: поставляйсь! – так буде такої страви, що й не поїмо!
А кум їх почув, що говорить жінка, та й каже:
– Я прийду до вас у неділю обідать.
От діждались неділі. Прийшов кум у гості, садять його обідати, а піч нетоплена, нічого нема!
Кум і дивується:
– Що це,– дума собі,– за вража мати? Що то вони мені поставлять їсти?
Коли це господар зніма торбу з кілка. Кум і думає:
– Чи це б то справді жінка не збрехала?
А господар поклав торбу на стіл та й наказує:
– Торбо, торбо, поставляйсь!
Торба як поставилась, так де тієї й страви набралось: паляниці, м’ясо, борщ, гуска печена, пампушки із сметаною, каша молочна… усе! їли, їли та не поїли!
От кум прийшов до господи та й каже своїй жінці:
– От, жінко, у кума торба!
– А що там за торба така?
– А що? Посадив обідать, зняв з кілка торбу, та тільки усього, що сказав: торбо, торбо, поставляйсь! Так такого добра набралось, що тільки вигадать можна!
– От диво!
– Атож! Не диво!
– Де ж це він її таку здобув?
– А ось піду спитаю, де він її справді здобув!
От і прийшов.
– Де ти, куме, торбу взяв?
– А де взяв? Вітер дав.
– Продай, куме, мені цю торбу.
– Ні, не продам.
– Я тобі пару волів дам за неї.
– Не хочу й двох.
– На тобі три.
– Не хочу.
– От тобі чотири.
– Хто його зна, що робить!
А жінка каже:
– Та бери, чоловіче, чотири пари плугів, волів, буде чим орудувати.
Подумав чоловік та й змовився. Взяв у кума чотири пари волів, а йому торбу віддав.
Сам же, узявши воли, оре та хліб сіє. Насіяв проса, уродилось… Де не взявся вітер та й побив те просо.
Чоловік прийшов додому та й голосить:
– Побив вітер знов наше просо, будемо тепер без каші! А жінка й каже:
– Ти б пішов знов до вітрового батька: нехай дасть таку торбу, як давав!
Пішов чоловік.
– Здоров був, панотче!
– Здоров, чоловіче!
– Чого я до тебе прийшов?
– Скажеш.
– Твій син знов моє просо вибив; заплати за побій!
– Що ж я тобі заплачу?
– Дай мені таку торбу, як давав.
– Добре, чоловіче! Ось на тобі цю торбу, та як вийдеш у поле, так тільки скажеш: «Торбо, торбо, поставляйсь!» Там побачиш, як воно тобі поставиться!
Чоловік узяв торбу та й поніс. Вийшов у поле та й сів відпочивати. Захотілось йому їсти. Вийняв він торбу з-за пазухи та й наказує:
– Торбо, торбо, поставляйсь!
Торба як поставилась… Як вискочить з торби здоровенний молоток, як почав він чоловіка клепати; клепає, клепає… Йому, сердешному, аж очі помутились, аж джмелів слухає…
– Торбо… торбо… торбо… укладайсь! Торбочко, торбонько, укладайсь!
Молоток ускочив у торбу.
Зав’язав він свою торбу й несе до господи.
– Ну що, чоловіче, приніс?
– Приніс.
– А покажи.
– Осьде.
– Така? О чоловіче, тепер знову гарно будем жити!
– А що, жінко, бачиш, які у мене виски?
– А що це? Як пампушки! Що це таке, чоловіче?
– А що? Скажи лиш ти торбі: поставляйсь – так і дізнаєшся.
– Торбо, торбо, поставляйсь!
Молоток як вискочив з торби…
– Торбо… торбо… торбо ж, та торбонько, укладайсь! Молоток ускочив у торбу. Чоловік зав’язав торбу та й повісив на кілку.
Сидить жінка ні жива, ні мертва.
– А що, жінко, гарно будем жити?
– Ну, тепер, чоловіче, не ходи до вітрового батька: хай йому цур!
Трохи згодом побігла жінка до кума та й хвалиться:
– Мій чоловік знов торбу добув.
– Таку?
– Таку! Хай їх лиха година! Як сказала: поставляйсь, а з неї як вискочить молоток… Насилу встигла сказати: укладайсь!
– Де ж та торба?
– А де? Висить у хаті на кілку!
– Навіщо ви її держите?
– Для прихожого.