Синя птаха – Врублевська Валерія

Весни оживляли острів, молодили й чепурили йо­го густі діброви, ясніше сяяло над ним блакитне не­бо, тремтіло лепке марево, оповивали таємничі ту­мани.

І хоча ніхто ніколи не чув голосу острова, кожна жива істота розуміла його мову, бо сприймала її, наче свою власну.

– Жила тут колись Синя Птаха, – шепотів острів, ведучи свою другу казку, – в якесь лихоліття підби­ли їй крило. Випадкова стріла влучила. Сумна й са­мотня, вона любила сидіти над Веселим Струмком, бо нагадував він їй щасливі дні, коли вона ширяла над самими хмарами, аж до Сонця, упивалася його теплом і купалася в сліпучому сяйві.

А в невеличкій ковбанці, встеленій чистим пісоч­ком, жив Срібний Пічкурик. Ніколи раніше Синя Птаха не помічала цю рибку-малечу і не знала, чим і для чого живе це створіннячко. Аж одного разу, коли скалічена Синя Птаха сумувала на високому камені над Струмком, побачив її Срібний Пічкурик. Звідси, з води, Птаха увижалася йому негар­ною, ба навіть потворною, але її присутність чимось бентежила Пічкурика. Він підплив до поверхні і писнув:

– Скажіть, будь ласка, у вас щось трапилося? Може, у вас сьогодні недобрий день?

Синій Птасі через товщу води Срібний Пічкурик бачився більшим, ніж насправді, таким сяючим і гар­ним, а його добрі слова розчулили Птаху.

– Дякую вам, – вона піднесла свою горду голів­ку, спробувала розкрити крила, але вони безсило зависли.

«Вона, напевне, хвора або каліка», – подумав Срібний Пічкурик. Однак він був добре вихований і найбільше дбав, щоб усі його знайомі мали про ньо­го добру думку, вважали його гречним і шляхетним.

А Синя Птаха засоромилась своєї немічності, во­на не бажала завдавати жалю незнайомцеві. Не про­мовивши й слова, вона скочила з каменя і зникла.

Срібний Пічкурик ще довго думав про дивну птаху.

Треба сказати, Срібний Пічкурик дуже полюбляв красиві речі, красиві оповідання, бо тоді навіть його власне життя здавалося більш значущим. В нього було дуже мало знайомих, і він рідко випливав до Великої Води. Для нього це було безмежжя, у якому нема ніякого порядку і неможливо знайти щось кра­сиве або цікаве. Іноді до нього запливала звідти невеличка Щучка. її мати – довга темно-зелена Щу­ка – не схвалювала доньчиного приятелювання і нав­чала Щучку, що Пічкурі живуть на світі тільки задля того, щоб їх їсти.

Та Щучка була ще молода і воліла їсти тільки тих риб, які чимось їй не вгодили. Срібний Пічкурик зі своїми ніжними плавцями, тендітною прозорістю ду­же припав їй до серця. Вона не знала, що Срібний Пічкурик завів нове знайомство, і, як завжди, заві­тала до нього в гості.

– Я ще не бачив такої дивовижної птахи, – ска­зав Срібний Пічкур Щучці.

– А що в ній дивного? – зневажливо скопилила губу Щучка, показавши частокіл своїх чудових мо­лодих зубків. – Чорне опудало! – і від обурення хрумнула когось із гостей Срібного Пічкура. Він про­щав їй такі витівки, бо не хотів псувати з нею дружби.

– А й справді опудало, – погодився Срібний Піч­кур.

– Ну, от бачиш, я недаремно всім у Великій Воді розповідаю, яке ти маєш вишукане почуття прекрас­ного! – гикнула Щучка. Але Пічкурик волів не по­мічати тої ситої гикавки, бо знав, що найбільша ви­хованість – це не зважати на невихованість інших.

Наступного дня Срібний Пічкур поглядав на ка­мінь, чи не з’явиться вчорашня знайома.

І коли побачив Синю Птаху, вона здалася йому трохи гарнішою.

– Ви, мабуть, високого роду? – запитав він її, аби почати розмову.

Синя Птаха помовчала. Вона не любила розказу­вати про себе. Тоді Пічкурик розповів їй про свої уподобання і захоплення, і почувши, що він цінує красиві речі, Синя Птаха кинула йому свою пір’їну.

– О, – мало не захлинувся з радості Пічкурик. – Це від якоїсь чарівної птиці?

– Ні, це моє.

– Я знаю, то твоє, – чемно відповів, а сам поду­мав: «Цікаво, де ти його знайшла?» – і сказав: – Мабуть, ти підхопила його в небі, чудовому синьому небі?

– Так, я бувала в небі, – зітхнула Синя Птаха. Цілий день вона оповідала Срібному Пічкурикові про ніжність прозорого повітря, про тепло великого Сонця, про сяйво його Променів, з якими вона дру­жить.

І Срібний Пічкур уже вірив Синій Птасі. Він рап­том побачив її невимовну мінливу красу і навзаєм розписував їй життя у воді. Але бачив він так мало, що швидко все переповів і знітився.

А Синя Птаха пообіцяла – коли загоїться її кри­ло, вона підніме свого нового друга і покаже йому небо.

Незабаром увесь Струмок тільки й говорив про нову дружбу Срібного Пічкурика, і навіть у Великій Воді пішов поголос.

– Я тобі казала, його давно треба з’їсти, – під’юджувала стара Щука доньку, – бо все може скінчитися погано.

– Чому? – перепитала вперта молода Щучка, хоч її й саму пекла зрада Срібного Пічкура.

Якщо один Пічкур подасться до неба, ще не біда. А коли всім Пічкурам заманеться дружити з птахами, кого ми будемо їсти?

– Ти не пропадеш, – кольнув, пропливаючи, Окунь, – з’їси свою доньку.

– Геть, пройдисвіте, – клацнула пащею Щука. Розлючена Щучка майнула до Пічкуревої ковбані. Синя Птаха якраз сиділа на камені і очі її сяяли радістю. Рана гоїлася, і вона вже спробувала літати.

– А, добридень! – вигнулась сильним станом Щучка, і її зелені очі люто оберталися то на Пічкурика, то на Синю Птицю.

Срібному Пічкурикові здалося, що він уперше ба­чить цю страхітливу рибу. Майнула згадка, скільки пожерла вона його родичів у його ж ковбанці. Але Пічкурикові завжди думалося, що таке лихо може спіткати кого завгодно, тільки не його. Тепер страх заповз у його маленьке тіло.

Молода Щука забачила синю пір’їну.

– Де ти дістав?

– Це її, – тремтячим плавничком вказав Пічкурик на Синю Птицю.

– Цього опудала?

– Так, так, – улесливо кивав Срібний Пічкур. – Я й досі дивуюсь… – поспішав він, тремтячи, але Щучка не дала йому договорити.

– То це, справді, ти збираєшся з нею в небо? – широко відкривала пащу Щука.

– Що ти! Вона така незграбна!

Срібний Пічкур хотів благати помочі у Синьої Птахи, та й сама вона метнулась до нього, але, вчув­ши останні слова Срібного Пічкура, майнула своїми широченними крильми, гордо підвела голову – і за­сяяло, заграло навкруги синє повітря.

Зачудованим поглядом дивився на неї Срібний Пічкур, не вірячи, що колись розмовляв з нею. Він усе ж таки кохався в красі.

На жаль, це було останнє, що побачив у своєму житті Срібний Пічкурик.

Відтоді Щукам над усе подобається ковтати Піч­курів, навіть коли вони заводять з ними дружбу.

А Синя Птаха назавжди зникла з острова. Ка­жуть, тепер живе вона тільки в мріях, десь біля самого Великого Сонця, в його ласкавих і добрих променях.