Правда і брехня – Фінська казка

Було у купця двоє синів. Вони часто сперечалися про те, що в світі могутніше – правда чи брехня, кривда чи справедливість. Старший брат твердив, що завдяки брехні та обману стають багатими, а менший обстоював думку, що правда й справедливість зрештою завжди перемагають.

Купець помер і в спадок синам залишив корабель. Юнаки напнули вітри­ла і вирішили попливти на пошуки щастя. Ще на причалі вони вдарили об заклад, що перший, хто їм трапиться у відкритому морі, розсудить, хто з них правий.

Вони вирушили в море і надвечір зустріли дивного весляра у невеличкій просмоленій плоскодонці.

Старший брат гукнув йому з корабля:

– Гей, чоловіче! Що в світі переможе – правда чи брехня?

– Брехня і кривда запанують у світі, – відповів чоловік, який виявився лихої вдачі.

– Ну, чував? – зрадів старший брат. – Ти програв, забирайся геть із мого корабля.

І старший брат осліпив молодшого, посадив його у вутлий човник і полишив немічного посеред бурхливого моря.

Вітер і хвилі кидали човника з нещасним навсібіч і нарешті прибили до пустельного берега.

Сліпий навпомацки вибрався на землю, наражаючись на гостре каміння, виліз на великого валуна, щоб уберегтися від хижаків.

Коли хлопець, скоцюрбившись, сидів там, він почув шурхіт, буцімто хтось ковзав на лижах.

– Лижнику, підійди-но сюди й допоможи нещасному! – гукнув хлопець.

Лижник підійшов до юнака й запитав:

– Це ти гукав? Що тобі треба?

Хлопець розповів незнайомцеві про свою біду і пояснив, що це сталося через його віру в правду й справедливість.

– Не турбуйся, – втішив лижник. – Усе буде гаразд. Візьми мої лижі – вони приведуть тебе до джерела. Вмиєшся його водою і знову станеш зрячим.

Хлопець став на лижі, і вони вмить перенесли його до джерела. Тільки він умився, до нього відразу повернувся зір, а от бачити став ще виразніше.

Все довкола було геть чуже, хлопець не знав, куди йти, і попрохав лижі, щоб вони вивели його до каменя, звідки розпочав дорогу. Не встиг оком змиг­нути, як лижі виконали його бажання і юнак побачив на березі свого рятів­ника – щуплявого дідка-бороданя.

Юнак був безмежно вдячний дідусеві за повернений зір і віддав йому лижі.

– Та я маю до вас ще одне прохання, – почав хлопець. – Порадьте, як мені дістатися на рідну землю. Хоч у мене все забрано, там знайдеться якийсь закуток, де я житиму по правді-совісті.

– Візьми мої лижі, а я змайструю нові, такі ж гарні, – мовив дідусь. – І рушай – лижі виведуть тебе на перехрестя трьох шляхів, де росте велика ялина, вкрита кошлатим лишайником. Вилізь на її верхівку й заховайся між гіллям, але не забудь прихопити з собою лижі. Коли ти напружиш зір і нашо­рошиш вуха, то побачиш і почуєш чаклунів, з допомогою яких станеш безмежно щасливий і дуже багатий.

Хлопець ще раз щиро подякував своєму рятівникові, став на лижі і, не від­штовхуючись палицями, вмить опинився на роздоріжжі, де росла ялина в кошлатому лишайникові.

Юнак виконав дідусеву пораду: виліз на верхівку дерева, прихопивши з собою лижі.

Опівночі під ялиною зійшлося троє чорних чоловіків. Вони розіклали ба­гаття і в його відблисках повели розмову.

Хлопець, який причаївся між віт, виснував, що вони з лихої зграї. Прислу­хавшись, почув, як один з них сказав:

– Я знаю щось таке, чого не знаєте ви.

– А я знаю щось таке, чого не знаєш ти, – промовив другий.

– Ніхто з вас не знає того, про що відаю я, – похвалився третій.

– Ну, то скажи, що тобі відомо, – аж підхопився перший.

– А знаю те, – почав третій, – що в королівському замку сутужно з во­дою – її привозять здалеку возом. Та цього не треба робити, якщо на по­двір’ї замку зрубати велику крислату липу. І як тільки вирвуть із землі її коріння, на тому місці заб’є таке чисте джерело, що кращої води годі й шу­кати.

– А я знаю те, – повів другий, – чому лосі й олені втікають із королівського парку. Раніше там їх аж кишіло, та коли на брамі прилаштували для окраси лосині роги, тварини стали боятися й перебралися в іншу місцину.

Перший, сидячи навпочіпки, розкрив ще одну таємницю:

– А ви знаєте, що в того короля є дочка, яка вже кілька років нездужає, і жоден лікар не може її вилікувати? Принцеса миттю одужає, коли при сході сонця вивести її до парку, роздягти догола й натерти росою.

Отак погомоніли чорні чоловіки та й пішли собі геть.

Хлопець, причаївшись на верхівці ялини, добре запам’ятав усе, бо зрозумів, що почуте – на вагу золота. Він спустився з дерева, став на лижі і заквапився до королівського замку.

Там юнак попрохав у короля роботи і став водовозом.

І почалася виснажлива праця. Конем і возом, на якому стояла велика діжка, доставляв він воду, якої бракувало в замку. Маєток був великий, і юнак з рання до смерку возив воду.

Якось він стрів на дорозі короля, і той почав бідкатися:

– Ну, хіба це не диво, що поблизу мого замку ніяк не знайдуть водо­носної жили, і через це цілісінькі дні з раннього ранку до вечора змушені мучитись кінь і водовоз?

А хлопець відповів на це:

– Жила є, і вона заб’є ключем, якщо на подвір’ї замку зрубати велику крислату липу і висмикнути з землі її коріння.

– Чи ручаєшся за це головою? – запитав король.

Хлопець підтвердив, і негайно кілька дужих чоловіків почали рубати липу. Коли її коріння вирвали, на тому місці забило таке джерело, що ледве встигли приборкати воду й викопати колодязь.

Король зрадів і підвищив водовоза по службі – зробив своїм ловчим.

– Це заняття для ледарів, – сказав король. – Адже лосі й олені пощезли з мого парку, хоч кілька років тому їх було тут видимо-невидимо.

– Звірі бояться лосиних рогів, що прибиті на парковій брамі, – пояснив учорашній водовоз. – Я певен, що коли їх звідти прибрати, то лосі й олені повернуться.

Роги зняли, і вже наступного ранку, вийшовши до парку на прогулянку, король побачив лосів та оленів, що походжали між дерев.

– Ну, ти ж і розумака! – похвалив король юнака і дав йому посаду дво­рецького.

Минав час. Одного дня хлопець побачив короля дуже сумним і запитав, у чому річ.

– Спіткало мене велике горе, – відповів король, – моє єдине дитя, моя донька вже п’ять років хворіє, з ліжка не встає, тане, мов свічечка. Найкращі королівські лікарі як не мудрують, вилікувати її не спроможні. І через це я оповістив, що той, хто порятує мою дочку, візьме її собі за дружину й отри­має півкоролівства.

– Ось я і вилікую принцесу, – пообіцяв дворецький.

Не зволікаючи, хлопець почав готуватися. Він зробив ноші і наказав до схід сонця винести хвору на галявину королівського парку, де її, як тільки спалах­нули перші промені, старанно розтерли росою.

– Ну, тепер недуга зовсім доконає хвору принцесу, – прошепотів королю котрийсь із генералів. Правитель зі своєю свитою саме прибув на місце і пильно спостерігав за спробою вилікувати королівну.

– Якщо доконає, йому зітнуть голову, – пригрозив король.

Проте сталася дивина – принцеса на очах одужала й розквітла.

Юнак став її нареченим, почали готуватися до бучного весілля. За морями- океанами замовили численні товари, і жених пішов у гавань стрічати кораблі, які мали їх привезти.

Два величні вітрильники запливли до королівської гавані, і тут хлопець по­бачив свого брата, який був капітаном обох кораблів. Багатьох товарів бра­кувало, деякі з них не підходили.

Коли юнак зауважив про це капітанові, той спробував золотом підкупити його, щоб замовчати про нестачу.

– Даремно пропонуєш мені гроші, – сказав менший брат. – Хіба ти не впізнав мене? Адже знаєш, що я не терплю брехні й кривди.

– Звідкіля це я повинен тебе знати, вельмишановний придворний пане? – запитав капітан.

– Отакої! Як же це ти не впізнаєш свого брата? – здивувався дворець­кий. – Невже не пам’ятаєш, як протнув мені очі й кинув напризволяще у відкритому морі?

Лише після цього старший брат упізнав меншого брата, дуже злякався і по­думав, що брат помститься йому за лихий вчинок. Він попросив пробачення і поклявся жити чесно, по правді-совісті.

Менший брат пробачив старшому і запросив його в гості до королівського замку.

Там вони розповіли один одному про своє життя-буття, і брат-капітан запитав у брата-дворецького:

– Розкажи-но, як ти став другом королеві й за віщо він підвищив тебе по службі?

І той розповів, як він цілком чесно досяг дечого в житті – про дивовижні лижі, цілюще джерело і про те, як на перехресті доріг почув оповідь чорних чоловіків.

«Ох і пощастило ж цьому невігласу», – подумав заздрісно старший брат і вигукнув:

– Позич мені свої чарівні лижі, щоб і я пішов винюхав дещо в тих чортів! Капітан отримав лижі, помчав на роздоріжжя і виліз на ялину.

Але так поспішав, що забув узяти лижі з собою нагору – залишив їх під деревом.

Опівночі зійшлися на раду чорні чоловіки й одразу ж наткнулися на ті лижі.

– Це якийсь негідник забрався на верхівку, аби підслухати наші таємни­ці! – розсердилися чортиська.

Вони щосили почали розхитувати ялину.

Капітан гепнувся додолу, мов шишка. Забився, та й лупцювали його чоловіки так, що віддав Богові душу.

А менший брат одружився з королівною, і жили вони собі весело й щас­ливо.