Цю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за Івашка, друге за відьму, а решта за Оленку, за батька з матір'ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.
Були собі чоловік та жінка, а в них – синок, одиначок Івашко. Ото Івашко як підріс трошки, став просити батька:
– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
– Куди тобі, синку, ти ще малий,– каже батько.
А він таки в одно:
– Зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
| Івашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити. |
А Івашко почує:
– Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:
– Ото б добре Івашкового м'ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
| Івашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити. |
Івашко послухав, послухав:
– Ні, це не моєї матінки голосок, у моєї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
– Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:
| Івашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити. |
Івашко слухає:
– Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тілько що Івашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
– Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
– Добре, мамо,– каже Оленка,– я вже й у печі напалила.
– То я піду по сіль,– каже відьма,– а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:
– Сідай, хлопче, на лопату.
А Івашко каже:
– Та я не вмію.
– Та сідай, сідай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
– Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
– Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! – у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує – відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить – нема Оленки:
– Ну, проклята дівка, тільки я з хати, а вона вже й чкурнула.
Я ж тобі дам! Ну, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
– Покочуся, повалюся, Івашкового м'ясця наївшися!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
– Покотися, повалися, Оленчиного м'ясця наївшися!
– А то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з'їм!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до них:
| Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята та понесіть до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити. |
А вони кажуть.
– Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть,– та й полетіли. А відьма все гризе, аж явір трясеться.
Надлетіли задні гуси. Івашко до них:
| Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята… |
– Нехай тебе заднє візьме! – кажуть гуси та й полетіли. А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка, одне крильце її перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івашко заплакав та до неї:
| Ой гусятко, лебедятко, возьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити. |
Шкода стало гусочці Івашка, от вона й каже:
– Так вже сідай, може, якось долетимо.
Івашко сів на неї та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й примовляє:
– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
А Івашко з-поза вікна й обзивається:
– А Івашкові й нема!
– Ой, старий,– каже мати,– щось мені так як Івашків голос вчувається!
– Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:
– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івашко знов:
– А Івашкові й нема!
– Та ні таки, старий,– каже мати,– я добре чую, це або він, або його душечка.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться – Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати Івашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.