Жив на світі бідний пастух Чемід-Чудзін. З дитинства він сильним і спритним був, сильнішим від усіх своїх ровесників. А як підріс, так його і дорослі побоюватись і поважати стали. Знали всі, що нікому з них з силачем у бою не справитись: всякого він легко однією рукою переможе.
Багато років пас бідний пастух Чемід-Чудзін отари багатія Чанара.
Але одного разу розгнівався багатій на свого пастуха і прогнав його.
Взяв Чемід-Чудзін торбу на плечі і пішов світ за очі.
Довго ішов він, стомився.
Привела його дорога в густий ліс.
Вибрав Чемід-Чудзін тінисту галявинку, поклав під деревом торбу, ліг і заснув.
Спить він і бачить сон, – ніби підходить до нього старик з великою білою бородою і каже:
– Здрастуй, богатирю.
– Який з мене богатир! Я простий пастух, – відповідає Чемід-Чудзін.
– Ні, ти богатир. Слухай, що я тобі скажу. Під цим деревом, у тіні якого ти спиш, є залізні двері. Двері ці ведуть у підземелля. Вже сто чотири роки стоїть там чарівний кінь і чекає богатиря, який його осідлає. Сідай на нього і станеш справжнім богатирем. Не давай кривдити слабих, допомагай бідним і карай злих та багатих.
Прокинувся Чемід-Чудзін – і сам не знає, вірити своєму сну чи не вірити. Встав він на ноги, схопив за нижні гілки дерево, під яким спав, вирвав його і бачить – у глибині ями великі залізні двері.
«Здається, старик мені правду сказав», подумав Чемід-Чудзін. Відчинив він двері і спустився у підземелля.
Не пройшов він і трьох кроків, як з’явився перед ним, немовби з-під землі, білосніжний кінь. Грива у коня кільцями, шерсть шовкова, підкови з чистого золота. Дорогоцінне сідло на коні, і привішена до сідла богатирська зброя.
Спинився кінь перед Чемід-Чудзіном і заіржав, немовби від радості.
Чемід-Чудзін довго не роздумував. Скочив він на коня, виїхав з підземелля і помчав лісовою дорогою.
Доїхав він до першого роздоріжжя, і зустрівся йому незнайомий богатир на сірому коні.
– Куди, богатирю, прямуєш? – питає Чемід-Чудзін.
– Їду я в турецьку землю. Там збираються богатирі з усієї землі. Хто виявить себе найсильнішим, за того падишах свою дочку віддасть.
– А як звуть тебе?
– Звуть мене – Сагіб-Алі.
– Сагіб-Алі, візьми мене з собою.
– їдьмо, дорога широка: двом місця вистачить.
Довго їхали богатирі через дрімучі ліси, через високі гори. Перепливли багато швидких рік, доїхали до перехрестя трьох доріг– зустрівся їм богатир на чорному коні.
– Куди, богатирі, прямуєте? – питає.
– В турецьку землю, – відповідають богатирі. – Там збираються силачі з усього світу. Найсильнішому падишах свою дочку за дружину віддасть.
– Візьміть мене з собою, – просить їх новий товариш.
– А як звуть тебе?
– Звуть мене – Мухамед-Керім.
– Їдьмо, дорога широка: трьом місця вистачить.
Їдуть богатирі, розмову дружню ведуть, а Сагіб-Алі й каже:
– Брати, даремно ми всі троє в турецьку землю їдемо. Адже там падишах нас один з одним боротися примусить. Доведеться нам в єдиноборстві один на одного руку підняти. Давайте краще жеребок кинемо; нехай один з нас до турецького падишаха їде, а інші двоє від перехрестя праворуч і ліворуч роз’їдуться.
Погодились богатирі, кинули жеребок; і випав жеребок Чемід-Чудзіну.
– Ти вирушай в турецьку землю, – говорять йому Сагіб-Алі і Мухамед-Керім, – а ми – один вправо, а другий вліво поїдемо. І рівно через три роки всі ми на цьому роздоріжжі зберемося. А коли не прийде хто-небудь з трьох, – значить, трапилось з ним якесь нещастя. Поклянемося, що будемо допомагати один одному, що б не сталося.
Поклялися богатирі, розпрощалися і роз’їхалися в різні боки.
Поїхав Сагіб-Алі праворуч Багато країн він об’їздив, багато слабих і скривджених захистив, багато добра людям зробив – і стало ім’я його відомим від моря до моря.
Одного разу, коли він їхав дрімучим лісом, почув голос:
– Богатирю, врятуй мене від злої смерті, допоможи мені. Злий чаклун тримає мене тут у неволі.
Сагіб-Алі під’їхав до краю дороги і побачив, що до дерева прив’язана молода вродлива дівчина.
Зіскочив богатир з коня, розрубав вірьовки. А дівчина раптом обернулася на величезну змію і проковтнула його.
Заіржав сірий кінь і помчав без сідока в лісову хащу.
Мухамед-Керім поїхав від роздоріжжя вліво. Довго він їздив по світу, об’їхав багато країн, всюди допомагав слабим і беззахисним, і всюди знали його як добру і хоробру людину. Якось довелось йому їхати дрімучим лісом. І почув він жалісний голос:
– Допоможи мені, добрий богатирю. Злий чаклун тримає мене тут в полоні.
Оглянувся Мухамед-Керім і бачить– прив’язана до дерева молода прекрасна дівчина.
Зіскочив богатир з коня, розрубав мечем вірьовки. А дівчина раптом обернулася на величезну змію і проковтнула його.
Злякано заіржав чорний кінь і кинувся з дороги в хащу.
А Чемід-Чудзін їхав та їхав прямим шляхом у турецьку землю. На третій день путі зустрівся йому старик з великою бородою.
«Де я його бачив?» подумав Чемід-Чудзін і згадав: цей старик з ним уві сні розмовляв.
Тепер він спинив богатиря і питає:
– Куди, синку, прямуєш?
– В турецьке царство, – відповідає Чемід-Чудзін. – Хочу з іншими богатирями поборотися, своє щастя спробувати.
– Це ти завжди встигнеш, – відповідає старик, – поїдь краще в царство киргизьке, позмагайся з царем Замигулом.
– А навіщо мені з ним битися? – питає Чемід-Чудзін.
– У царя Замигула, – говорить старик, – є чарівний камінь. Хто його в руках тримає, у того всі бажання здійснюються. Камінь цей може навіть мертвих воскресити. Переможеш Замигула – камінь цей твоїм стане.
– Спасибі за добру пораду, батьку, – говорить Чемід-Чудзін. – Звичайно, я краще до Замигула поїду.
Повернув він коня і поїхав у киргизьке царство.
Привіз його кінь у киргизьке царство, до самого двору царя Замигула.
Стоїть царське шатро – все з червоного шовку, золотими гратами обнесене, а на гратах – одрубані голови людські. Проте не злякався хоробрий богатир Чемід-Чудзін, зліз з коня і переліз через грати.
Входить він у царське шатро.
Сидить у шатрі старенька бабуся, повстяну попону для коня шовком і золотом вишиває.
Привітався з нею богатир, а бабуся і говорить:
– Як ти потрапив сюди, славний молодцю? Адже це шатро злого царя Замигула. Якщо він застане тебе тут, – уб’є. Бачиш, скільки людей він уже занапастив і голови їхні на грати повісив?
– А може, мене не вб’є, – відповідає Чемід-Чудзін. – Я сюди, бабусю, в справі приїхав Треба мені довідатись, де у Замигула чарівний камінь схований. Допоможи мені, якщо можеш.
В цей час за огорожею кінський тупіт почувся, гучний крик.
– Це Замигул повернувся, – каже бабуся, – ховайся мерщій.
Посадовила вона його в куток і накрила старою повстю.
Входить в шатро злий цар Замигул. Халат на ньому шовковий, тюбетейка перлами гаптована, чорне волосся в тоненькі коси заплетене, в руках канчук ремінний.
Сідає Замигул за стіл.
– Давай, стара, їсти, – виголодався я.
Подає йому бабуся золоті блюда зі стравами, а сама питає.
– Довго ти їздив, Замигул. По лісах гасав?
– Авжеж, – відповідає цар, – полював. Зовсім було загнав оленя білого, та вислизнув він від мене і в горах сховався. Ну, та я його все одно знайду.
– А як же ти знайдеш його? – питає бабуся. Посміхнувся Замигул:
– Є у мене камінь чарівний. Цей камінь відкриває мені все, що я знати хочу. Опущу я його в воду, подивлюся на дно– і нічого від мене не сховається.
Поїв Замигул, встав, зняв із стіни золотий меч і опустив його рукоятку в чан з водою.
– Ось, дивись, стара. Камінь у рукоятку меча вставлений. Дивлюсь я на дно чана і бачу, що олень у гірську печеру сховався. Завтра поїду туди і дістану його.
Повісив Замигул меч знову на стіну і ліг на м’які подушки відпочивати. Вийшов тут Чемід-Чудзін з кутка, зняв чарівний меч з стіни, у двір вибіг і гукає:
– Царю Замигул, вставай! Я з тобою битися приїхав, твою голову з плеч зняти.
Почув Замигул, з подушок підвівся:
– Молодий ти, богатирю, щоб з Замигулом битися. Не боюсь я нікого. Мені замолоду пророкували, що смерть мені тільки від руки богатиря Чемід-Чудзіна написана. А ти хто такий?
– А я і є богатир Чемід-Чудзін!
Вискочив Замигул з шатра, за поспіхом і про меч свій забув.
А Чемід-Чудзін чекає його, на коні навкруги шатра скаче, чарівним мечем помахує.
Скочив і Замигул на коня, та як побачив, що богатир меч його в руках тримає, злякався.
Кинувся він на Чемід-Чудзіна, хоче меч відібрати, а богатир тільки підняв руку з чарівним мечем – і впав Замигул мертвий.
Ввійшов Чемід-Чудзін у шатро.
– Немає більше, бабусю, лиходія Замигула. Не буде він тепер добрих людей безвинно карати.
А старенька подивилася на богатиря і каже:
– Добре ти діло зробив, богатирю. Довго я на тебе чекала. Мене сюди батько мій, старий орел, на допомогу людям послав. Тепер я можу в рідні степи повернутися.
Обернулася бабуся на молоду орлицю, вилетіла з шатра і полетіла за далекі гори.
Вклонився їй вслід богатир, сів на коня і поїхав до перехрестя, де він з Сагібом-Алі і з Мухамедом-Керімом розлучилися. Приїжджає він туди і бачить – немає богатирів. Тільки сірий кінь і чорний кінь бродять, – понурі, із збитим набік сідлами.
«Мабуть, з моїми братами біда скоїлась», думає Чемід-Чудзін. І раптом чує голос:
– Допоможи мені, добрий богатирю. Врятуй мене від чаклуна, який мене в полоні тримає.
Обернувся Чемід-Чудзін, а проти шляху молода дівчина до дерева прив’язана.
– Перевірю зараз, чи правду ти говориш, – відповідає богатир. Опустив він чарівний меч у струмок, подивився на дно і узнав усю правду.
– Не дівчина ти – змія люта. Ти моїх братів проковтнула. Віддавай їх зараз же, а то погано тобі буде, – закричав Чемід-Чудзін.
Злякалася дівчина, обернулася на змію, щоб на богатиря кинутись, а Чемід-Чудзін ударив чарівним мечем, розсік змію на дві частини. Вийшли з неї названі брати, стали обнімати Чемід-Чудзіна.
– Як ти насмілився з цією чарівною змією боротися? – питають.
А богатир відповідає:
– Адже ми один одному слово давали – один за одного в біді стояти.
І Сагіб-Алі, і Мухамед-Керім ніколи з Чемід-Чудзіном не розлучались і як рідні брати його любили.