Найнявся слуга до одного дуки. Був той слуга роботящий, веселий, моторний.
От працює слуга рік. Час і платню платити. Хазяїн і думає: «Платити – нема дурних. А без грошей куди він подінеться?» – і не дав ні копійки.
Працює слуга другий рік. А хазяїн навіть і не думає розраховуватися. Слуга промовчав і цього разу – працює далі.
Минув і третій рік. Поміркував дука, засунув руку в кишеню, але нічого звідти не дістав.
Тут бідному наймитові терпець урвався:
– Хазяїне,– сказав він,– я чесно три роки служив вам. А тепер іду від вас і хочу одержати свій заробіток.
– Гаразд,– відповів хазяїн,– ти служив мені старанно, і ось тобі нагорода,– і відлічив батракові три гелери грошей.– Тут по цілому гелеру за рік, це плата велика.
Простодушний слуга на грошах не розумівся. Поклав він монети до кишені і рушив у дорогу.
Іде він через гори і долини. Іде і пісень співає. А назустріч йому маленький чоловічок.
– Ти чого це такий веселий? – питає він у слуги.
– А чого мені сумувати? – відповідає слуга.– Усе у мене є, ще й срібло бряжчить у кишені.
– А скільки ж його у тебе? – запитує чоловічок.
– Три гелери. Заробіток за цілі три роки.
– Послухай,– каже карлик,– я людина бідна, подаруй мені свої три гелери: робити я більше не здатен, а ти молодий і легко заробиш собі на хліб.
Слуга пожалів бідного чоловічка, віддав йому свої три гелери:
– На. А я вже якось обійдуся.
– Бачу я, серце в тебе добре,– мовив чоловічок.– Обіцяю виконати твої три бажання – за кожний гелер по бажанню. Нумо, загадуй.
– Ого,– сказав слуга,– та ти до вигадок мастак! Ну що ж, я хотів би мати самопал, та такий, що куди не націлишся, то влучить; скрипочку, що хто її почує, почне танцювати без упину; і, нарешті, щоб на моє прохання ніколи не було відмови.
– Гаразд,– сказав чоловічок, засунув руку в кущ, і – ото дивина! – була вже перед слугою і скрипочка – бери і грай, і самопал – бери й стріляй. Дав чоловічок їх слузі і сказав:
– Тільки попроси, ніхто тобі не відмовить.
– Більше мені нічого й не треба! – сказав слуга і весело попрямував далі.
Ішов він, ішов, бачить – стоїть під деревом монах, голову схилив і прислухається.
– Боже чудо! – вигукнув монах.– Така маленька пташка, а як співає! От якби мені її спіймати!
– Ну, це мені за іграшки,– каже слуга. Приклав він самопал до плеча, націлився і підбив пташку. Впала пташка у терник.
– О, я зараз її швидко дістану,– сказав монах. Ліг він на землю та й почав продиратися в кущі.
Ото заліз він у саму гущу терникову, і захотілося веселому слузі з нього посміятися,– зняв він свою скрипку та й заграв. І відразу ж почав монах стрибати, вигинатися і задирати ноги. І що більше слуга грав, то швидший ставав танець. Колючки геть пошматували монахові рясу, повисмикували волосся, тіло покололи.
– Ой, ой,– закричав монах,– благаю тебе, перестань грати на своїй чортячій скрипці.
Але слуга його не слухав. «Ти з людей шкуру дер, – думав він,– нехай із тобою зробить те саме терник». І він заграв ще веселіше. Монах підстрибував дедалі вище. Ряса в нього стала схожа на ганчірку і звисала лахміттям.
– Ой! Ой! Ой! – репетував монах.– Я не хочу танцювати! Спини свою скрипку, я тобі все, що захочеш, дам. От візьми мій гаманець! У ньому повно червінців.
– Ну коли ти вже такий щедрий,– мовив слуга,– то хай буде так, я кину грати. Далебі, я не знав, що монахи так добре танцюють! – Сказавши це, він підібрав гаманець і пішов собі геть.
А монах тільки мовчки дивився слузі вслід. А коли той зник з очей, він почав лаяти його на всі заставки:
– Ох ти ж, мерзотнику, музиканте нещасний! Почекай, ти в мене ще не так потанцюєш. Ох ти, голодранцю!
І монах побіг притьмом у місто до судді. Прибіг він та й давай голосити:
– Ой-ой-ой! Пане суддя, подивіться, що лиходій зі мною зробив! Одяг на мені порвав! Всього мене поколов, подряпав! Та ще й пограбував – гаманець забрав. Ради бога, запроторте цього душогуба у в’язницю!
– Певне, це солдат порубав тебе шаблею? – питає суддя.
– Та ні, пане суддя! – відповідає монах.– Шаблі в нього не було, а’ висіли тільки самопал за плечима та скрипка на шиї. Злочинця легко впізнати.
Вислав тоді суддя своїх урядовців, схопили вони слугу і привели на суд. А він і каже:
– Я монаха не чіпав і грошей у нього не брав: він сам мені їх запропонував, бо не міг музики моєї терпіти.
– Та він бреше! – закричав монах.– Він грабіжник.
– Придумав би ти щось краще,– сказав суддя,– адже жоден монах так легко свого не віддасть.– І присудив повісити слугу за розбій.
От повели слугу на шибеницю. Став він підніматися із своїм катом по драбині, а на останньому щаблі обернувся та й каже до судді:
– У мене є прохання перед смертю.
– Гаразд,– сказав суддя, – тільки не проси, щоб тебе помилували.
– Не помилування я прошу,– сказав слуга.– Дозвольте зіграти востаннє на скрипці.
Почув це монах і здійняв страшенний галас:
– Не дозволяйте йому, не дозволяйте!
– А чому не дозволити йому цієї маленької втіхи? – сказав суддя.– Так і закон велить.
Та і як би суддя не задовольнив цього прохання, коли слузі ні в чому не могло бути відмови.
Монах знов у лемент:
– Ой, ой, ой, прив’яжіть мене якомога міцніше!
Зняв слуга з шиї свою скрипочку, приладнав її. Тільки-но ударив він смичком, як захиталися усі – і судді, і писарі, і підсудки; і випала в ката з рук вірьовка. Ударив той смичком удруге – і всі попіднімали ноги. Ударив добрий слуга смичком утретє – і всі пішли в танок. Суддя і монах танцювали краще за всіх. І незабаром танцювали всі, хто був на майдані: і старі, й молоді, і товсті, й худі. Навіть собаки, які прибігли разом із своїми хазяями, і ті стали на задні лапи і теж застрибали. А слуга грає і грає. Танцюристи вже б’ються лобами – так високо вони підстрибували. І почали вони жалісно кричати. Гукнув тоді суддя, задихаючись:
– Дарую тобі життя, тільки перестань грати на скрипці!
Стало доброму слузі його шкода, опустив він смичок, повісив скрипку на шию і зліз з драбини. Підійшов він до монаха, що лежав на землі, ледве дихаючи, та й каже:
– Признайся, шахраю, звідки ти гроші добув. А то зніму скрипку і знову заграю.
– Я вкрав, я вкрав! – заволав монах.– А ти їх чесно заробив!
І наказав суддя вести монаха на шибеницю – повісити його, як злодія.