Був собі дід та баба; у них не було ніколи дітей. Пішла баба по воду; коли дивиться – горошина котиться по дорозі; баба взяла, вкинула у відро, прийшла додому, виливає воду та й каже своєму діду:
– Я найшла на дорозі горошину.
Дід каже:
– Дай мені, стара! Я її посаджу.
Дід взяв та й посадив під полом. Вона росте не по днях, а по годинах, і не по годинах, а по хвилинах. От виросла вона до неба, і вродились на ній стручки так рясно, що ніхто і не надивується.
От дід стереже ті стручки, та так, що цілими ночами не спить та стереже. В середу під вечір дід заснув; коли встає вранці – нема стручків.
Він каже:
– Піду до Бога, нащо він мої стручки забрав?
Та й прийшов до Бога і каже:
– Нащо ти мої стручки забрав?
Бог йому каже:
– Коли я твої стручки забрав, так на тобі за твої стручки золоті постільці[1], срібні волоки[2]. Дід узяв, подякував та й пішов; іде – коли пастух пасе коні. От вони поздоровались; пастух його питає:
– Де, діду, був?
Він каже:
– У Бога.
– Що тобі Бог дав?
– Золоті постільці, срібні волоки.
– Дай мені їх, я тобі дам найкращого коня.
Він узяв коня, подякував та й пішов; іде та іде – коли чередник пасе череду. От вони поздоровались. Чередник його питає:
– Де ти, діду, був?
– У Бога,– каже.
– Що тобі Бог дав?
– Золоті постільці, срібні волоки.
– Де ж вони?
– Проміняв за коня.
– Проміняй коня за вола.
Він узяв вола, подякував та й пішов; іде та йде – коли пастух пасе овечки. От вони поздоровались.
– Де ти, діду, був? – питає пастух.
– У Бога.
– Що тобі Бог дав?
– Золоті постільці, срібні волоки.
– Де ж вони?
– Проміняв за коня.
– Де ж той кінь?
– Проміняв за вола.
– Проміняй мені вола за найкращого барана.
Він проміняв, узяв барана і пішов; іде та іде – коли свинар пасе свині. От поздоровались. Той свинар його питає:
– Де ти, діду, був?
– У Бога.
– Що тобі Бог дав?
– Золоті постільці, срібні волоки.
– Де ж вони?
– Проміняв за коня.
– Де ж той кінь?
– Проміняв за вола.
– Де ж той віл?
– Проміняв за барана.
– Проміняй мені барана за найкращого кабана.
Дід проміняв, подякував та й пішов; іде та іде… Прийшов до міста, дивиться – коли на базарі чоловік продає шила. От вони поздоровались.
Той чоловік його питає:
– Де ти, діду, був?
Він каже:
– У Бога.
– Що тобі Бог дав?
– Золоті постільці, срібні волоки.
– Де ж вони?
– Проміняв за коня.
– Де ж той кінь?
– Проміняв за вола.
– Де ж той віл?
– Проміняв за барана.
– Де ж той баран?
– Проміняв за кабана.
– Проміняй мені кабана за шило.
Він узяв шило, подякував та й пішов; іде та іде – коли коробейник[3] назустріч. От вони поздоровались.
Той його питає:
– Де ти. діду, був?
– У Бога.
– Що тобі Бог дав?
– Золоті постільці, срібні волоки.
– Де ж вони?
– Проміняв за коня.
– Де ж той кінь?
– Проміняв за вола.
– Де ж той віл?
– Проміняв за барана.
– Де ж той баран?
– Проміняв за кабана.
– Де ж той кабан?
– Проміняв за шило.
– Проміняй мені шило за голку.
Дід проміняв і пішов додому; став перелазити через тин та й загубив голку. Баба вибігла з хати:
– Я без тебе трохи не пропала! Де ти, мій дідусю, був?
– У Бога.
– Що тобі, старенький, Бог дав?
– Дав мені золоті постільці, срібні волоки.
– А де ж вони?
– Проміняв за коня.
– А де ж, дідусю, коник?
– Проміняв за волика.
– А де ж, дідусю, волик?
– Проміняв за барана.
– А де ж, дідусю, баран?
– Проміняв за кабана.
– А де ж, дідусю, кабан?
– Проміняв за шило.
– А де ж, дідусю, шило?
– Проміняв за голку; тобі, старенька, хотів гостинця принести, та став лізти через тин та й загубив.
– Я рада, що ти сам прийшов!
Обнялись, поцілувались і пішли в хату.
[1] Постоли – селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви. [2] Волока – мотузок, яким зав'язують постоли та обв'язують онучі на ногах. [3] Коробейник – мандрівний продавець дрібного краму.