Жив колись лев. А при ньому лисиця. Лев завжди ходив на полювання, а лисиця поїдала залишки здобичі. І хоч була вона сита й гладка, однак у глибині душі заздрила господаревій силі та вправності.
А одного разу таки не витримала й сказала:
– О славетний богатирю, ви такий спритний мисливець! Чи не навчили б і мене свого ремесла, аби я не вешталася марно лісом, а полювала, як ви.
– Що ж, коли хочеш вчитися, придивляйся, як я це роблю,– відказав лев і узяв лисицю з собою на полювання.
Коли вони стали на пагорбі, лев сказав:
– Поглянь, чи не видно якоїсь живності?
Лисиця вибралася на самий вершечок горба, роззирнулася довкола і сповістила:
– Бачу табун кобил з лошатами!
– Отут ми й пополюємо! – зрадів лев і почав готуватися до нападу.
– Які в мене очі? – спитав у лисиці.
– Червоні-червоні,– відказала та.
– Яка в мене грива? – спитав знову.
– Настовбурчена! – відповіла лисиця.
– А хвіст мій тугий?
– Тугий, немов канчук!
Лев схопився з місця, кинувся до табуна, підім’яв під ноги лоша й роздер.
Лисиця тільки облизалася.
– Ну, бачила? – спитав лев.
– Еге, бачила,– відказала йому,–не така то вже складна річ оте полювання!
Наступного дня відпросилася вона в лева й сама подалася полювати. Іде собі, йде, а назустріч їй заєць.
– Ходи-но послужиш мені на полюванні,– каже йому,– а здобич удвох їстимемо!
– Якби-то так було! Я вже третій день і рісочки в роті не маю,– мовив заєць і побіг за лисицею.
Дійшли вони до того самого пагорба, де вчора полював лев. Лисиця спинилася й каже:
– А вибіжи-но, зайцю, на вершечок та глянь, чи не видно якоїсь живності.
Вибрався заєць на пагорб, зирк туди, зирк сюди та й каже:
– Бачу табун кобил з лошатами!
Лисиця стала готуватися до нападу.
– Ану глянь, очі мої червоні чи ні?
– Ні, не червоні! – відповів заєць.
– Кажи, що червоні! – гримнула на нього лисиця.
– Червоні, червоні,– відказав мимохіть заєць.
– Тепер глянь, яка шерсть у мене щ шиї!
– Така, як і була,– мовив заєць.
– Кажи, що настовбурчилася, мов дріт, гримнула знову.
– Настовбурчилася, мов дріт, повторив заєць.
– Хвіст мій тугий? – спитала.
– Ні, висить, як і висів.
– Кажи, що тугий, немов канчук,– зарепетувала лисиця й побігла до лошати.
Та кобила одразу помітила її й так лигнула копитом, що тій аж голова тріснула, а очі запливли кров’ю.
– Отепер очі в тебе почервоніли,– сказав заєць.
Лисиця, конаючи, роззявила широко рота й ледве дихала.
Шерсть у неї на шиї стала сторч.
– І шерсть уже настовбурчилася,– мовив заєць.
Лисиця сконала, так і не навчившись лев’ячого ремесла.