Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку[1]. Лежить вона проти вітру та й гуде. Аж біжить лисичка.
– Бач,– каже,– реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю! Ухватила її за мотузочок, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.
– Іч,– каже,– ще й проситься! І не просись, бо не пущу! От як тиковка вже набралася води, та й лисичку тягне у воду.
– Бач, яка,– каже,– то просилась, а це жартує. Пусти-бо! Насилу вона од неї вирвалась.
От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі й гуде потихеньку.
– Бач,– каже лисичка,– ангельський голосок, так чортова думка.
Та й обмина її. Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.
– Бач,– каже,– які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна?
Тільки сіла, а капкан її за хвіст.
– Бач, яке,– каже,– ще й держе!
Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.
– Дивись, ще, може, і бить буде!
А той чоловік узяв її та й забрав.
[1] Тиковка – череп'яна посудина з дуже вузьким горлом.