Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прибув такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто збудує такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
– Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
– Підемо ми до царя на обід: загубити – нічого не загубимо, а може, там, де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
– Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі – нічого робити – взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
– Піду і я туди, куди брати пішли!
– Куди ти, дурню, підеш? – каже мати.– Десь тебе й вовки з’їдять!.
– Ні,– каже,– не з’їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
– Ну йди, та щоб уже й не вертався і щоб не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
– Здорові, діду!
– Здоров, сину!
– Куди йдете, діду?
А той каже:
– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
– До царя на обід.
– Хіба ти,– питає дід,– умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
– Ні, – каже,– не вмію!
– То й чого ж ти йдеш?
– А хто його знає,– каже,– чого. Загубити – не загублю, а може, там, де моє щастя закотилося.
– Сідай же,– каже дід,– та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
– Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.
– Ну, що ж,– каже дід, – як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
– Де б то вона в мене взялась! Є тільки пляшка води!
– Виймай! – каже.
Він вийняв, покуштував – аж там така горілка стала!
– От бач,– каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
– Ну, слухай, сину, йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді,– каже,– тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув.
Спав, спав… Коли це за який там час чує – хтось його будить:
– Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувсь, коли гляне – аж стоїть корабель; сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались – тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся та й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Що ви робите?
– Слухаю,– каже,– чи вже позбирались до царя на обід люди.
– А хіба ви туди йдете?
– Туди.
– Сідайте зо мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Чого ви на одній нозі скачете?
– Того,– каже,– що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я не хочу.
– Куди ж ви йдете?
– До царя на обід.
– Сідайте з нами.
– Добре.
Скороход сів, знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень і крикнув:
– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
– То що, що не видно? То вам не видно, мені видно!
– Де ви її бачите?
– Е,– каже,– там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
– Сідайте з нами!
Він сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.
– Здоров, дядьку!
– Здоров!
– Куди ви йдете?
– Іду,– каже,– добувати на обід хліба.
– Та в вас і так повен мішок!
– Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
– Сідайте з нами!
– Добре!
Сів і Об’їдайло. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
– Здорові, дядьку!
– Здоров!
– Чого ж ви тут ходите?
– Пити,– каже,– хочеться, та ніяк води не знайду.
– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?
– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
– Так сідайте з нами!
– Добре!
Обпивайло сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли глянули – аж іде чоловік в село й несе куль соломи.
– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
– У село, – каже.
– Ото! Хіба в селі нема соломи?
– Є,– говорить,– та не така!
– А хіба це яка?
– А така,– каже,– що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьмуться мороз і сніг.
– Сідайте з нами!
Морозько сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
– Здорові, дядьку!
– Здоров!
– Куди ви дрова несете?
– У ліс.
– Ото! Хіба в лісі нема дров?
– Чому нема? Є,– говорить,– та не такі.
– А які ж?
– Там,– каже,– прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою.
– Сідайте з нами!
І той згодився, сів та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно – аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
– Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів.
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
– Якась,– каже,– мужва обідрана!
Цар не вірить:
– Як,– каже,– можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
– Хто,– питає,– тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
– Я! – каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа віддав!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
– Піди,– каже на лакея,– скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, який припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:
– Чому ти,– питає,– не їси?
– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав – так і так:
– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої і цілющої… Як я її добуду?
– Не журись! Я тобі дістану!
– Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.
– Скажи,– говорить,– принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув – в одну мить і набрав води живущої і цілющої. Набрав, утомивсь.
«Ще,– думає,– поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий, ні мертвий. «Пропав!»–думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав.
– Не журись! – каже.– Під млином спить, вражий син.
– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.– Як би його збудити?
А Стрілець каже:
– Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли. Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки кінчають, а він приносить ту воду.
Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:
– Як з’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,– каже,– віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.
Та й знов зажурився – аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
– Не плач, я за вас усіх поїм, ще й буде мало.
Приходить лакей: так і так.
– Добре,– каже, – нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти усе дочиста поїв і ще просить:
Ех,– каже,– мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє,– знову загадав загадку:
Щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип’є: мій меч – йому голова з плеч.
Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.
– Не плач! – каже Обпивайло.– Я сам вип’ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, все до каплі видув, ще й підсміюється.
– Ех,– каже,– мало! Хоч би ще трохи, ще б випив.
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!» От і посилає до дурня лакея.
– Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Там він, сякий-такий, засмажиться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна засмажити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько із соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж такий жар, що не можна видержати. Морозько розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре. Вранці відчиняють баню, думають – тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі! Збудили його:
– Оце,– каже,– як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже, що його робити? Думав-думав, думав-думав…
– Ну,– каже,– як дістане мені на ранок полк війська, то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч – йому голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
– Ой виручіть, братці! Виручали не один раз із біди, і тепер виручіть! А то пропав я на світі!
– Не плач,– каже той, що ніс дрова,– я тебе виручу.
Приходить слуга:
– Казав,– каже,– цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
– Добре, зроблю! – каже дурень.– Тільки скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар – аж чує: грають. Він питає:
– Що там так рано грає?
– То,– кажуть,– той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним – старшина. Підступив під дворець.
– Стій! – крикнув.
Військо у лаву стало – як перемите! Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
– Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.