Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз у нього:
– Чи є,– каже,– на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
– Є,– каже,– такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них. Чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
Князівна взяла собі теє на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі – тільки один голубок. Вона вигодувала його за щасливої години ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до отця:
– Отак і так,– каже,– у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!
Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка:
– Татусю, татусю! – кажуть.– Чи бачиш – голубок від сестриці прилетів?
Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:
– Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!
А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину.
– Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?
– Є, князю. Живе над Дніпром.
– Як же б до нього приступитесь, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»
Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
– Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…
А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.
Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.
– Чи не послати нам іще молодших?
Послали молодших – нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі.
Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не втерпів, заплакав та й каже:
– Ну, це ж уже для вас я роблю.
Пішов до князя.
– Давайте ж,– каже,– мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!
Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.
А змій йому й каже:
– А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?
– Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим!
От і почали вони битися – аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить – так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і, що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою луп, ще розженеться, то вже знай його булавою тільки – луп та луп, аж луна йде. Бились-бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка – бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
– От так Кирило! От так Кожум’яка!
От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.
Та Кирило зробив трохи й нерозумно: взяв того змія, спалив та й пустив по вітру попіл, то з того попелу завелась уся тая погань – мошки, комарі, мухи. А якби він узяв та закопав той попіл у землю, то нічого б цього не було на світі.