Були собі чоловік та жінка. Молоді ще обоє, дітей не мали, жили на хуторі, далеко від села, і мало з людьми зналися, то й сумували, що ні вони до людей, ні люди до них. Обридло їм отаке одиноке життя, і вони собі надумали ось що:
– Ти, чоловіче,– каже жінка,– іди собі куди-небудь сьогодні з дому та переночуй, а завтра в обідню пору прийдеш до мене неначе б то в гості, а на другий день я до тебе прийду.
– Добре,– каже чоловік.
Та й пішов. Десь блукав по лісу до вечора, ніч під копицею сіна переночував, дожидається того завтрашнього дня… А жінка з досвіту заходилася по хазяйству: спекла пиріжків, засмажила курку, наварила локшини до молока, спрягла кабакових зернят та ще й наварила варенухи. До сніданку зовсім упоралася, причепурилася гарненько, сіла на лаві та й дожидає свого гостя. А тут і гість у хату:
– Здоровенькі були! Як вас тут бог милував?
– Та ще до якого часу, богу дякувати! Живемо нічого собі. А ви ж як?
– Та так собі, не дуже-то!
– Ну, то сідайте ж в нашій хаті, дорогим гостем будете!
-– Спасибі – сядемо!
Отут вона йому зараз на стіл і печене, і варене, поштує та припрошує. І так вони собі любенько їли, пили, гуляли, що й не зчулися, коли й смеркло.
– Тепер же, чоловіче, я піду, а ти тут зоставайся, та давай всьому порядок. Пшоно на кашу стовчи, там в горшку сметана, то масла збий, та на курчата поглядай, щоб ворона не похватала, а я піду. Трохи мені тільки неначе боязко, як ти тут з усім даси собі раду!
– Та не бійся, жінко! Невже ж таки я дурніший за бабу! Все справлю – побачиш!
Пішла вона, а за нею потяг в ліс і цуцик Рябко. Чоловік ліг і зараз захріп. Прокинувся на другий день, аж сонечко вже високо. «Е, нічого, до обіду упораюся! Хіба тут великого розуму треба? Перше всього – затопити піч, а там все вже піде, як по маслу!»
Затопив і почав товкти пшоно в ступі на кашу, та згадав про той горщик із сметаною – дістав з полиці, прив'язав собі ззаду на спині до пояса – думає: «За одним заходом і пшоно стовчу, і масло зіб’ю».
Виліз на ступу – товче, а те горня і собі товчеться по спині та підскакує, аж відляски йдуть, а та сметана хлюпається і на спину, і на землю, а він товче!
Коли чує: кури закричали. Він прожогом надвір, аж капосна ворона несе одне курча.
«Е! Стривай же, я ж тобі шутку встругну!»
Загнав курчата в сіни, половив і пов'язав валом одне до одного і випустив знову на двір. Спіймав гуску, зарізав і почав скубти. Скуб, скуб та й пригадав, що ще закришки немає на борщ і корова в оборі не годована і не доєна, бо реве, аж обора гуде! Схопив відро і дійницю – та до корови, аж тут здоровенна шуліка як ухопе одне курча, а за ним всі десятеро так і поїхали вгору, і десь як язиком їх злизало!
– А сто ж чортів йому, з такою роботою!
Та нічого не вдієш. Забув з досади і про корову і вернувся до хати. Та знов до ступи. Висипав пшоно в горщик, до діжки – аж в ній і води нема.
– А не сто чортів йому, з такою роботою!
Побіг по воду, налив у горщик та до печі, аж там все вигоріло і погасло.
– Чи не сто чортів!
Сюди, туди за сокирою, а згадавши, що жінка часом ховає дрова під піл, поліз туди… аж нема!
– Чи не сто чортів з такою…
Аж тут двері – рип! І входить жінка, а за нею рябенький песик, що ходив з нею в ліс.
Поздоровкалась до нього – сіла на лаву та й сидить. А кругом таке, що хоч з хати тікай! Хата не метена, пір'я по всій хаті, чоловік її увесь в сметані і в пір'ї – чиста проява! А той песик видко був голодний та за ту гуску та ходу з хати!
– О дивіться, дивіться! – каже жінка,– ваша цюця та вашу гусю вхопила!
Тут вже він не видержав:
– А хай йому чорт!.. А ти ж чия? А ти ж чия?
Та вже довіку зарікалися в гості ходити!