Якось подружили горобець і лисиця та й посіяли пшеницю, щоб заробити щось і перебути зиму. Коли пшениця достигла, пішли її жати. От лисиця пожала трошки, розлінувалась і стала хитрувати. Розігнулась, кинула пучок колосків і каже горобцю:
– Горобчику, ти жни, а я піду підіпру небо, щоб не впало, не вим’яло гарну пшеничку.
А небо, як на те, захмарилось; вона пішла й сіла край поля пильнувати, щоб не впала хмара і не вим’яла пшеницю. А горобець жав, жав, спини не розгинав, сам обжав поле, пов’язав снопи і вже міркував, як ту пшеницю обмолотити. Побачила лисиця, що робота вже закінчена, підійшла до горобця і каже:
– А тепер я навчу тебе, як пшеницю молотити.
Схопила в зуби снопа і один по одному, один по одному всі перенесла на галявинку й заходилась молотити хвостом. Горобець, як умів, старався і тут. Все було гаразд, але лисицю знову взяли лінощі, зиркнула вона туди-сюди і мовила:
– Гей, ще, чого доброго, впаде небо і примне цю гарну пшеничку! Ти, горобчику, сам молоти, а я піду підіпру те нерозумне небо.
Відійшла лисиця і сіла віддалік, а горобець сам домолотив пшеницю. Перевіяв, і тоді лисиця прийшла її ділити.
Горобчик питається:
– Кумо лисице, як будемо ділити пшеницю?
– Горобцю – мірку, а лисиці – дев’ять,– відповіла лисиця.
Як сказала, так і поділила пшеницю: горобцю одну мірку дала, а собі забрала дев’ять. Надумав тоді горобець помститися лисиці, що, як треба було жати, все ходила «підпирати небо», а як ділити пшеницю, то взяла собі вдев’ятеро більше. Поскаржився горобець собаці. А той сказав:
– Ти не бійся, я легко з нею розквитаюсь.
Взяв і зарився в лисиччину пшеницю. А лисиця прийшла згрібати зерно. Гребла, гребла і помітила собаче вухо. Подумала, що то якась шкурка, і почала гризти те вухо. Собака як підскочить та як кинеться на лисицю – так і розірвав її на шматки.