Якось один торговець шовком поїхав у Пхеньян на ярмарок. Взяв він з собою тридцять маленьких сувоїв шовку, сів на осла і поїхав. В дорозі застала його ніч, але поблизу не було ні села, ні навіть покинутої фанзи. Лише недалеко від дороги стояла гробниця, огороджена широкою стіною. По обидва боки могильного горбка стояли дві кам’яні статуї.
Тут і вирішив провести ніч продавець шовку. Зв’язав він сувої разом, поклав їх під голову, ліг і заснув. Міцно спав продавець, втомлений дорогою, та коли прокинувся, побачив, що під головою в нього не шовк, а велика каменюка. Заплакав продавець. У нього не залишилося нічого: ні грошей, ні товару, і не знав він, як прогодує сім’ю.
Думав-думав бідолаха, що йому робити, і вирішив попрямувати в найближче село – поскаржитися на злодіїв судді. В тому селі справжній суддя поїхав надовго в Сеул. Замість нього жителі зробили суддею одного старого селянина. Він славився справедливістю і великим розумом. За це й шанували його люди.
Вислухавши скаргу торгівця, старий селянин запитав:
– Ти нікого не бачив поблизу гробниці?
– Нікого,– відповів торговець.– Лише по обидва боки могильного горбка стояли дві кам’яні статуї.
– Тоді нехай їх привезуть в суд. Вони будуть свідками.
Здивувалися селяни: чи не збожеволів їхній суддя? Де це таке чувано, щоб кам’яні статуї були свідками в суді? Та з суддею сперечатися не можна. Як сказав старий, так і зробили.
Все село зібралося на суд. Всі хотіли почути, як суддя буде допитувати статуї. Але суддя дозволив впустити в зал лише тридцять чоловік. Перед початком роботи старий сам перелічив всіх, кому було дозволено бути присутнім на суді. Переконавшись, що на засіданні справді тридцять селян, він розпочав роботу суду.
Спочатку суддя прочитав кілька сторінок із знаменитих творінь корейських письменників, потім оголосив закони Кореї, які карали злодіїв тяжкою карою і, нарешті, дозволив говорити продавцю шовку, який розповів про все, що з ним трапилось.
Після цього селянин, що виконував обов’язки судді, урочисто і суворо звернувся до кам’яних статуй, які були встановлені в кімнаті суду:
– Відповідайте, кого ви бачили в ту ніч, коли злодії вкрали шовк?
Статуї, звичайно, мовчали. Тоді суддя голосно сказав:
– За те, що ви не хочете відповідати на мої запитання, я присудив: кожна з вас одержить по двадцять ударів палицею. Будете знати!
І старий подав знак варті.
Варта схопила важкі дубові палиці і заходилась дубасити ними кам’яні фігури. Тут всі, хто був у залі суду, почали сміятися.
Почувши сміх, розгніваний суддя закричав зі свого місця:
– Сміятися з приговору судді – злочин! І я оголошую вам кару: кожний з вас перед заходом сонця повинен принести сюди штраф: один сувій шовку. Хто ж не принесе, той буде битий палкою. Ідіть і поспішайте!
Тут всі почали просити старого:
– Пане суддя, пожалійте! Ви ж знаєте, що в нашому селі шовком не торгують, і нам нема де купити стільки шовкової тканини.
Та суддя сказав:
– Хто з вас повернеться без шовку, відвідає на собі дубової палки.
Всі поспішили розійтися, тому що знали – суддя слів на вітер не кидає.
Як суддя думав, так і сталось. До заходу сонця всі тридцять чоловік поклали до ніг судді по сувою шовку – рівно тридцять сувоїв.
Торговець побачив все це і радісно закричав:
– Це мій шовк! Це мої сувої!
Суддя сказав:
– Без сумніву твої!
І звертаючись до тих, хто приніс шовк, спитав:
– У кого ви купили цей шовк?
Всі в один голос сказали:
– У нашого крамаря. Він довго не хотів нам продавати, але ми заплатили йому утричі дорожче, бо не хотіли бути битими.
– Виходить, крамар украв цей шовк!– сказав суддя.– Заберіть у нього свої гроші і приведіть цього злодія до мене. Він одержить сто ударів палками по п’ятах.
Потім старий подивився на всіх і додав:
– Це кам’яні фігури допомогли нам знайти злодія: якби я не наказав їх бити, ви б не сміялися. Якби ви не сміялися, я вас би не штрафував. Якби я вас не штрафував, ви б не почали шукати шовк і не стали б платити утридорога. От і виходить, що злодія вам допомогли знайти статуї.