Жив в одному селищі дід. Був у нього син на ймення Уленда. Гарний був Уленда: і красномовний, і вродливий, і дужий, і плечистий – не хлопець, а диво. Ось тільки працювати Уленда не любив. Нічого не хотів робити.
На полювання в тайгу піде – як мох побачить, так спати і вкладеться. Вирядить батько рибалити Уленду – сяде син на березі і цілий день у воду дивиться. Пошле його батько за оленями наглядати – Уленда на пеньок сяде, голову вгору задере, давай на небі хмари рахувати – всі олені й розбредуться.
От і виходило, що на старість батько і собі, й синові харчі добував.
Прикро стало старому. Всі сини годують своїх батьків, поважають, тільки Уленда в батька на шиї сидить.
Пішов старий до зангіна – судді, просить:
– Допоможи мені, мудрий зангіне! Не можу я більше сина дорослого годувати. Сили немає! Як бути, порадь? Що робити?
Думав, думав зангін – довго думав, сто люльок тютюну викурив, доки думав.
Потім каже:
– Ледачий син гірше від каменя на шиї. З сирої тятиви не випустиш стріли. Треба тятиву змінити. Другого сина тобі треба.
Заохав дідусь:
– Старий я! Де мені сина взяти?
Відповідає зангін:
– Іди завтра в тайгу. Там побачиш залізну березу, що росте між двома берестами. Ту березу зрубай. На тій березі твій менший син росте, у колисці маленькій гойдається. Викохай його – буде тобі помічник!
От пішов старий у тайгу. Ішов, ішов, бачить – справді, між двома берестами залізна береза стоїть.
Почав він березу рубати. Раз ударив, другий ударив… Сокиру зламав, а на березі навіть зарубки нема. Оце-то береза! Стомився старий. Ліг відпочити і заснув.
Бачить сон: немов підійшов до нього ведмідь і каже:
«Праворуч у вибалку дві річки течуть: в одній річці вода біла, в другій річці вода червона. Червоної води набери, ту березу побризкай!»
Прокинувся дід. Підвівся. Пішов ті річки шукати. Доки через бурелом продирався, всю одежу й порвав: і халат, і накидку, і штани, і унти.
У виярок, спустився – справді, річки течуть.
Набрав дід червоної води. Назад пішов.
До берези повернувся, побризкав дерево червоною водою.
Почав потім старий ту берізку рубати. Тільки раз ударив – захиталася берізка, на землю впала.
Бачить старий – у тому місці, де стовбур розломився, висить колисочка. У колисочці дитина лежить. Хлопчик на зріст не більший від кістяної голки. Обличчя широке, як місяць; очі чорненькі, як дві намистинки блищать.
Мовить сам до себе дід:
– Ой-я-я! Довго ж мені доведеться чекати, доки син мій названий підросте й годувати мене буде!
А березовий хлопчик йому у відповідь:
– Дорогу починаючи, не рахуй кроків, тату!
Перекинув дід колисочку з сином через плече і пішов додому.
Ішов, ішов… Що таке? Колиска з кожним кроком важчою стає. Поки до селища старші дійшов, колиска всі плечі йому відтягла. Поставив старий колиску на землю – не під силу йому ця ноша! Дивиться – а колиска велика-превелика виросла. І березовий хлопчик дуже підріс. Із колиски виліз, дідові вклонився, мовить:
– От спасибі, батьку, що на ноги мене поставив!
Пішли вони разом.
Назвав старий меншого сина Кальдукою.
Стали вони гуртом жити: дід, Уленда й Кальдука.
Не встиг старий оглянутись, як виріс Кальдука-синок, Уленду наздогнав. Працює за трьох. І дужий, і спритний.
Почне з ким-небудь на палицях битись – ті й оком не змигнуть, як з голими руками залишаться. І табун оленів у нього вдвічі більшим став. І іоноли у домі – не з’їсти. І хутра й собі, й на продаж – удосталь.
А Уленда такий самий, як був. Чим довше лежить, тим ледачішим стає. Лежить Уленда на нарах, а лінощі його все ростуть, уже в оселі не вміщаються…
Старий тримав орлів. Одного – з червоним дзьобом, другого – з чорним. Щоосені брав він в орлів хвости. До цього часу хвіст червоного орла старий віддавав Уленді. А як став у нього працьовитий син Кальдука – віддав старий хвіст червоного орла Кальдуці. Каже:
– Кальдука мене годує – виходить, він старший.
Промовчав Уленда. Кривду змовчав, а на меншого брата злобу затаїв. Почав думати, як березовому хлопчикові відплатити, як йому нещастя заподіяти. І про лінощі свої забув: злість його дужчою від лінощів виявилась.
Почав Уленда у Кальдуки з пасток здобич тягати. Із сітей рибу він почав забирати.
Пішов Кальдука до зангіна:
– Знайди злодія, мудрецю!
Відповідає Кальдуці зангін:
– Хіба можна спіймати злодія, коли він свій?
Багаття розіклав. На тому вогнищі кішку палити став. Закричала кішка, морда в неї перекосилася.
Каже зангін:
– Нехай у злодія криве обличчя стане, як у кішки цієї. Нехай буде так, як закон велить, тоді ти сам злодія знайдеш.
Пішов Кальдука додому. А Уленда в куток забився, ганчіркою обличчя зав’язав. Питає його Кальдука:
– Що з тобою, брате?
– Нічого,– відповідає Уленда.– Зуби болять.
Тут вітер налетів, пов’язку з обличчя Уленди зірвав. Усі побачили, що в Уленди обличчя скривилось. Усі дізналися, що він злодій. З того часу його стали називати Уленда Кривий.
Ще дужче зненавидів Уленда березового брата. Вдень і вночі думає, як би йому Кальдуку занапастити, як би його на той світ вирядити. Але доки був живий батько, Уленда нічого не міг зробити.
Минув якийсь час – захворів і помер старий. Поховали його, поплакали. Зламав зангін списа над дідом. У різні боки кинув, щоб душа мисливця з тілом розлучилась…
Якось Уленда каже Кальдуці:
– Поїдьмо, брате, на острів: лілії назбираємо, солодких корінців поїмо.
Поїхали вони в оморочці – човні. До острова причалили. Менший брат пішов лілії збирати, далеко від берега одійшов. Скочив Уленда в оморочку, поплив. Брата на острові покинув:
– Нехай його птах Корі з’їсть!
У ті часи на Хехцір-горі жив птах Корі. Великий, мов хмара. Коли птах з гнізда вилітав, крилами небо затуляв так, що ставало зовсім темно. Лихо тому, хто потрапляв птахові Корі! Тих людей потім ніде не можна було знайти.
Походив, походив Кальдука по острову, на берег повернувся, дивиться – нема Уленди. Гукав Кальдука, гукав, кликав брата – не озивається той. Поїв Кальдука солодких корінців лілії і ліг. Лежав, лежав, пригрівся й заснув.
Зайшло сонечко. Птах Корі із-за Хехціра знявся, небо затулив – зовсім темно стало. Летить птах, крилами махає – шум такий, наче злива періщить. Свист – немов сильний вітер дме.
Прокинувся Кальдука. Злякався. Схопився за лука.
А птах Корі вже над ним. Дзьобом клацає. Очі в нього, як два вогні, горять.
Вистрілив Кальдука. Тільки даремно – залізне пір’я у птаха. Схопив Корі Кальдуку пазурами, каже:
– Загадай мені три загадки.– Якщо відгадаю – тобі смерть! Якщо не відгадаю – додому тебе віднесу.
Подумав Кальдука, подумав – погодився, загадав:
– Що, що, що таке: на скелі жаба сидить, зіскочити не може?
Думав, думав Корі, не міг відгадати.
Каже тоді Кальдука:
– Це ніс на обличчі.
Загадав Кальдука другу загадку:
– Що, що, що таке: із одного місця вийшов, куди хотів – прийшов, а як ішов – не каже?
І знову Корі не відгадав.
– Це стріла,– каже йому Кальдука.
І третю загадку задає він птахові Корі:
– Що, що, що таке: сто хлопців на одній подушці сплять і не лаються?
Не міг і цієї загадки птах Корі відгадати.
– Це лати на покрівлі,– каже Кальдука.
Підняв тут птах Кальдуку у повітря й полетів. Чи довго летів – не знаю. Біля рідної оселі спустив Кальдуку на землю. Прийшов Кальдука додому. Побачив його Уленда, зблід від страху, затіпався, як у лихоманці, каже:
– Мене від острова вітер одніс. Така буря знялася, що я не міг вигребти…
Промовчав Кальдука.
Живуть брати й далі разом. Кальдука промишляє, а Уленда Кривий на боці лежить. Злість його не вщухає. Думав він, думав і каже Кальдуці:
– Скучив я за нашим батьком. Від людей я чув, що коли мертвому губи помастити слиною змії Сіму, оживає мертвець. Ото добре було б нашого батька оживити!
– А де та змія? – запитує Кальдука-син.– Як ту змію знайти?
– У верхів’ях річки Хор,– відказує Уленда.
Осідлав Кальдука оленя, сів на нього й поїхав. Чи довго їхав – хто знає! На поваленому в’язі тридцять разів виросли гриби за цей час. Доїхав Кальдука. Оленя на березі залишив, по холці рукою поплескав – у дерево обернув. Пішов. До стійбища дійшов. Бачить – теж орочі живуть, тільки сумні дуже. Запитав Кальдука, чому вони сумують. Відповідають йому, що наповзає на їхнє стійбище змія Сіму, людей пожирає, юрти спалює – нема рятунку від неї.
– Як же так? – питає Кальдука.– Невже ніхто із вас тієї змії вбити не може?
– Пробували,– відповідають йому орочі,–але як тільки дихне та змія вогнем, у людей руки відсихають. А без рук, сам знаєш, хіба можна що-небудь зробити?
Подумав Кальдука, каже:
– Спробую я, може, не відсохнуть у мене!
Нагострив він списа, ножа направив, у стійбищі казана чавунного взяв і пішов у той ліс, де змія Сіму жила. Мохом обв’язався. У казан деревної смоли набрав. У річку забрів, мокрим став. Давай списом по казану стукати. Гулу наробив великого.
Почула Сіму той шум, виповзла із своєї нори. Повзе, сичить. За змією червоний слід лишається: трава й каміння горять.
Побачила змія Кальдуку, полум’ям на нього дихнула.
Захистив Кальдуку мокрий мох. Розмахнувся Кальдука з усієї сили і кинув у пащу змії свого чавунного казана з смолою… Розтопилася смола, залила Сіму горло. Закрутилася змія і здохла. Біла піна пішла у неї з пащі замість вогню. Набрав Кальдука цієї піни і пішов назад.
Раптом чує – дерева тріщать. Димить тайга, звірі звідти біжать, і птахи зграями розлітаються.
Кажуть орочі Кальдуці:
– Біда, синку! Ти вбив Сіму, тепер її брат Хіму йде за сестру помститись. Біда!
– Нічого! – відказує Кальдука.– Біда, коли голови на плечах немає.
Узяв він сім чавунних казанів. Одного одним накрив, сам під нижній заліз.
Налетів тут Хіму. Все ходуном заходило навколо. Земля двигтить, з неба тріски летять. Побачив він казани, кинувся на них та як гупне!.. Шість казанів головою пробив, а сьомого не подужав – голову розбив. Засичав Хіму й поповз у тайгу – помирати! Виліз Кальдука з-під казанів. Обступили його орочі. Радіють, що такого богатиря побачили, що від змії Сіму позбавились. У свій рід Кальдуку запрошують, сином хочуть назвати. Дівчата орочанські на нього поглядають: кожна за такого хлопця заміж пішла б!
Кажуть йому старі:
– Живи з нами.
– Не можу, мені додому треба,– відповідає Кальдука-синок.
Сподобалась йому в цьому стійбищі одна дівчина. Пішов він з нею гуляти. До берега річки дійшли. На дерево сіли.
Каже Кальдука:
– Будь моєю дружиною, дівчино! їдьмо зі мною!
Ударив Кальдука рукою – обернулося дерево оленем. Полетів олень у рідне стійбище Кальдука.
Уленда вдома пісні співає, думає – пропав Кальдука.
А Кальдука тут як уродився, та ще з молодою дружиною!
Ще дужче, ніж раніше, розізлився на брата Уленда Кривий. Думає сам собі: «Хоч би як, а занапащу Кальдуку й дружину його собі заберу!»
Пішов Кальдука до зангіна – судді. Розповів усе. Сказав, що приніс він слину змії Сіму, щоб оживити батька, як того Уленда Кривий хоче.
Каже йому зангін, викуривши одну люльку:
– Ти, березовий хлопче, того не знаєш, що люди двічі не народжуються. Для чого тривожити старого? І не для того тебе Уленда посилав, а по смерть!
Узяв зангін слину змії і кинув у річку. Завирувала річка, зашипіла, біла пара пішла з води. Багато риби догори животиками сплило на поверхню. Мертвою риба стала.
– От бачиш! – каже зангін.– Цією слиною вбив би тебе Уленда Кривий.
Потім подивився зангін на Уленду Кривого.
– Іди ти, Улендо, в тайгу,– каже.– Не місце тобі між людей. Не любиш ти людей… Іди в тайгу. Там поодинці тайгові люди живуть. Будь тим, ким ти в душі є.
І пішов Уленда в тайгу. Доки йшов – виросла шерсть на ньому. На руках і ногах – пазурі. Спочатку на двох ногах Уленда ішов, потім на чотирьох побіг. Ведмедем став Уленда Кривий.
А Кальдука-синок щасливо з дружиною зажили. Дітей у них багато було, і щастило їм у всьому…
Давно це було. Стільки років тому, що коли на пальцях рахувати, то у всьому стійбищі у старих стільки пальців не вистачить. Доведеться у дітей позичати. А вони бігають, не дають рахувати. От і дізнайся, коли це було!
