Жив колись у Франції король і мав лише одного сина, якого звали Шарль. Брат короля був королем Англії, у нього теж був один-єдиний син. Якось Шарль сказав батькові:
– Тату, ви б написали моєму дядечку, англійському королеві, щоб він відпустив двоюрідного брата до нас у гості. Я хочу з ним познайомитись – адже ми ще ніколи не бачили один одного.
Король французький написав брату, щоб він відпустив сина в Париж погостювати.
І принц англійський, якого звали Генрі, приїхав до Парижа зі своїм вихователем.
Молоді принци так потоваришували, що стали нерозлучні.
Одного разу вони полювали у великому лісі в околицях Парижа, і з ними було лиш двоє слуг. Шарль захопився переслідуванням дикого кабана. Його супутники відстали, він загубив їх і заблукав.
Настав вечір, і після довгого блукання по лісу Шарлю довелося шукати притулку на постоялому дворі, куди він кінець кінцем прийшов.
Було пізно, принц зголоднів і безсоромно з’їв усе, що знайшлось у господарів. А тут виявився ще гість, що прибув незадовго до Шарля, ось і вечеряли вони за одним столом. Вони багато розмовляли, проте жоден себе не назвав. А після вечері незнайомець запропонував принцу пограти в карти. Шарль погодився, проте йому так не щастило, що він програв усі гроші, а потім і коня.
– Я більше не граю, – сказав він, нарешті.
– Давайте ще раз, – запропонував партнер.
– У мене більше нічого нема, на що ж ви будете зі мною грати?
– Ставте свою голову проти моєї.
– Ну що ж, згоден, – відповів принц.
Роздали карти. На жаль, принц знову програв.
– Через рік і один день, – сказав незнайомець, – приходьте до мене в замок розрахуватись.
– Але яке ваше ім’я і де ви живете?
– Звуть мене Барбовер Зелена Борода. А замок, у якому я живу, вам доведеться шукати і знайти неодмінно, інакше я вас розшукаю.
Наступного ранку принц повернувся додому похмурий і замислений. Убитого кабана він залишив господареві готелю в рахунок сплати за ночівлю.
Вдома всі були у невтішному горі, а як побачили його, смуток і сльози змінилися радістю.
Проте з того дня колишня веселість і безтурботність вже до нього не повертались. Ніщо не тішило принца, він здавався хворим і танув на очах. Лікарі не знали ліків від недуги, батьки були дуже стурбовані тим, що він так довго хворіє.
Так минуло місяців десять, і нарешті Шарль сказав батькові:
– Тату, мені потрібно відбути у подорож, і досить небезечну. Не знаю, чи повернусь я, так що на всякий випадок ‘опрощаємось.
І він поїхав, незважаючи на умовляння і сльози батька, навіть не сказав куди і чого він їде. А їхав він навздогад, не знаючи дороги. їхав кілька днів і не помітив, як опинився . тому ж лісі, де заблукав після полювання. Тут його і настигла ніч, і він постукав у віконце жалюгідної хатини, бо помітив світло. Йому відчинив старий з білою бородою.
– Добрий день, батьку-самітник, – промовив принц.
– Добрий вечір, сину. Чого шукаєш у лісі?
– Мені потрібно потрапити у замок Барбовера, а я не знаю, де він і якою дорогою туди їхати.
– Я знаю, де знаходиться той замок. Але поспішати тобі туди не слід. Поживи у мене кілька днів, а коли прийде час, я розповім тобі, як його знайти.
Вісім днів пробув принц у старого, а на дев’ятий той і каже:
– Час тобі, сину, їхати до Барбовера, щоб дотримати слова, проте слухай мене уважно. Ось тобі кулька, яка сама котитиметься попереду, вона доведе тебе до підніжжя гори, а на її вершині стоїть замок Барбовера. Доведе тебе кулька і повернеться до мене. Гора біля підніжжя оточена хащами терну і колючої ожини, тобі через них не пройти. Ось тобі ножиці – ними ти прострижеш собі дорогу. Коли вони тобі більше не знадобляться, ти лиш скажи: «Ножиці, поверніться додому», і вони повернуться до мене. А ти піднімись на гору. Коли дійдеш до верху, побачиш широку рівнину із заростями духмяних квітів. Посеред рівнини – озеро, вода в ньому прозора, світла, дно із срібла. Біля озера стоять три красиві золоті лави. Заховайся за лавровим кущем і чекай, коли з’являться три красуні принцеси. Зони сядуть на золоті лави, роздягнуться і ввійдуть у воду. Ці дівчата – полетухи. Ти швиденько плигай на спину наймолодшої, вона підніметься з тобою і понесе тебе у замок батька, Барбовера. Роби так, як я тобі сказав, і тоді ти повернешся додому. А не послухаєш мене – не бачити тобі більше рідної домівки.
Шарль подякував старому самітнику, обіцяв запам’ятати всі його настанови і рушив за кулькою, що котилася попереду.
Ось дійшов принц до підніжжя гори, відпустив кульку, і та покотилася назад. Потім звільнив собі ножицями дорогу від терену і ожини, і ножиці повернулись до старого.
А принц почав вибиратися на гору. Добрався до вершини, бачить – рівнина вся у квітах, знайшов і озеро, викладене сріблом, і три золоті лави біля самісінької води.
День був чудовий, у ясному небі сяяло сонце. Принц сховався за лавровий кущ і почав чекати. Невдовзі побачив, як спускаються зверху на широких крилах три великі птахи. Тільки торкнулися землі – оперення спало, і перетворились птахи у трьох дівиць незрівнянної краси. Сіли на золоті лави, посиділи хвилину і пішли у воду. Шарль миттю вискочив із схованки, підбіг до наймолодшої і скочив їй на плечі. Вона скрикнула, вийшла з води, накинула оперення і піднялася вгору з Шарлем. Дві інші дівчини теж полетіли у батьківський замок, що висів між небом і землею. Ось прилетіли вони. Барбовер впізнав принца і сказав:
– А, це ти? Прийшов віддати борг?
– Так, – відповів принц. – Час прийшов. Чи не так?
– Добре, що ти прийшов, тому що, якби мені довелось тебе шукати, ти б пошкодував. Йди за мною.
– Почекай до завтра, тату, – сказала Барбоверу молодша дочка.
– Добре, почекаємо до завтра, якщо вже прийшов сам.
Молодшу дочку Барбовера звали Куантик. Шарль розповів їй, чому прийшов сюди, і Куантик обіцяла допомогти йому. Коли після вечері він пішов до себе у кімнату, вона прийшла до нього і сказала:
– Принц, мені шкода вас. Завтра вранці батько скаже, які випробування вам доведеться пройти. Але чого б він не забажав, не занепадайте духом, я вам допоможу. Не дивуйтесь, якщо я буду говорити з вами суворо, а може інколи й ударю. Пам’ятайте, що все робитиму для вашого блага.
Другого дня Барбовер зказав молодшій дочці:
– Куантик, приготуй сніданок цьому юнакові, йому вже слід братися за роботу.
– Я? – заперечила Куантик. – На те у нас є слуги.
– Ні, ти сама приготуй сніданок. Я так хочу.
І Куантик приготувала сніданок.
Коли Шарль поїв, йому дали дерев’яну сокиру і наказали до заходу сонця вирубати ліс.
Коли юнак побачив, яку ділянку йому доведеться вирубувати, то сів під деревом і заплакав.
Опівдні Куантик прийшла до лісу и принесла обід, а Шарль все ще сидів під деревом і плакав.
– І ви думаєте отак довести справу до кінця? – запитала вона.
– Нащо й пробувати, – відповів принц. – Краще б мене вбили, ніж отак знущатися.
– Давайте сокиру, я покажу вам, як рубати дерева. Вона взяла у нього дерев’яну сокиру, вдарила по стовбуру найближчого дерева; дерево впало на сусіднє, друге повалилося на третє, – і година не минула, а ліс лежав на землі.
– Ось і закінчився сьогоднішній урок, – промовила Куантик. – Надійся на мене, принц, і не слід впадати у відчай.
І вона пішла.
На заході сонця повернувся у замок і Шарль. Він йшов, насвистуючи, із сокирою на плечах.
– Ну як, завдання виконав? – запитав Барбовер.
– Виконав, – відповів спокійно Шарль.
– Ти зрубав весь ліс?
– Так. Жодного дерева не залишилось.
«Що усе це значить?» – здивувався про себе Барбовер.
Наступного ранку він привів Шарля до підніжжя високої гори, дав йому дерев’яний заступ і наказав до вечора скопати гору, щоб на цьому місці залишилась рівнина.
Залишившись наодинці, принц сів під деревом, з хвилюванням розмірковуючи, чи прийде Куантик і сьогодні на допомогу. Опівдні Куантик знову принесла обід.
– Ви вважаєте, що отак скопаєте гору? – запитала вона.
– Але ж ви самі знаєте, – відповів Шарль, – що мені з цим не впоратись. Не зроблю цього, хоч копатиму довіку.
Куантик взяла дерев’яний заступ, вдарила ним по горі і промовила:
– Гора, зникни!
І гора зникла, а на її місці розкинулася рівнина.
Із заходом сонця принц повернувся у замок, безтурботно посвистуючи.
– Завдання виконав? – запитав Барбовер.
– Виконав.
– Не може бути!
Барбовер піднявся на башту і побачив, що гора зникла.
«Що усе це значить? – подумав Барбовер.– Ну, нічого. Завтра придумаю таке завдання, що йому не впоратись».
Шарль повечеряв і пішов до себе в кімнату.
Таємно прийшла до нього Куантик і сказала:
– Поки що ми справлялися із завданнями досить легко. Завтра буде складніше. Проте слухайся мене, якось викрутимось.
Вранці Барбовер наказав принцу розшукати і доставити на берег якір корабля, на якому плавав дід Барбовера. Цей якір понад сто років лежить на дні моря.
Принц вислуховував тепер усе, що йому наказували, без жаху. Ось і тепер пішов він на берег моря, сів на скелі і запалив люльку.
Опівдні знову прийшла Куантик і сказала:
– Тепер ти маєш відрізати мені голову і кинути її в море. Зроби ямку у піску і збери в неї всю кров, яка витече з мого тіла. Тільки гляди, не засни. Якщо заснеш, тоді нам з тобою кінець тоді вже ніщо нас не врятує. Ось тобі ніж: ріж спокійно.
Шарль узяв ніж, що подала Куантик, і спокійно перерізав шию дочці чаклуна. Голову кинув у море, а кров зібрав у ямку, яку викопав у піску.
Йому раптом дуже захотілось спати, і він вже почав дрімати, але тут з води виринула голова Куантик. За нею плив якір.
– Ти ледь не заснув, – сказала вона. – Швидше бери мою голову і пристав до тіла, вона сама приросте.
Шарль приставив голову, і тієї ж миті перед ним знову з’явилася Куантик, така ж, як і раніше.
– Тепер скоріше йдемо додому, – сказала вона, – бо я дуже ослабла від втрати крові. Щастя, що тобі вже не треба боятися батька, наші випробування закінчились. Завтра він запропонує тобі вибрати одну з нас собі за дружину. Ти скажи, що хочеш мене, Куантик. Тоді сестри закричать: «Ні, тату, ми не згодні! Ми втрьох перетворимось на мишей, і хай нас покладуть у мішок, а принц встромить туди руку, то яку витягне, та й стане його дружиною». «Що ж, хай так і буде», – скаже батько. Коли ти встромиш руку в мішок, дві мишки метнуться до тебе. Але не бери жодної з них, бо то будуть мої сестри. Я ж притаюсь на дні мішка, і тобі легко буде пізнати мене.
Вони повернулись у замок, і Куантик лягла у ліжко.
Коли Барбовер побачив, що Шарль і з цим випробуванням справився, він сказав:
– Ну, принц, нема тобі рівного у світі, і я хочу, щоб ти став моїм зятем. У мене три дочки, яку ти хочеш?
– Куантик, – відповів Шарль не замислюючись.
– Ні, не так принц має обирати! – закричали старші. – Ми всі три обернемось на мишей, і хай нас покладуть у мішок. Яку принц витягне, та й стане йому за дружину.
– Добре, зробимо так, щоб жодну з вас не скривдити, – сказав Барбовер.
І ось трьох принцес поклали в мішок. Шарль сунув у нього руку, а дві мишки відразу до нього. Але він відштовхнув їх і почав шукати третю. Її він і витяг та й сказав Барбоверу:
– Я хочу ось цю!
А мишка відразу перетворилась на прекрасну дівчину. Це була Куантик.
Вони одружилися, у замку справили гучне весілля.
Вночі, коли наречені зайшли у покої, Куантик навмисне кинула свічник на приготовлене їм ложе. У мить ложе провалилось у прірву, впало на колесо, обтикане гострими ножами, і розлетілось на трісочки. Це сестри Куантик, такі ж чаклунки, як і вона, влаштували пастку, але молоді в неї, на щастя, не потрапили.
Шарль і його дружина поїхали до Парижа в красивій золотій колісниці, яка неслася в повітрі. Пролітаючи над лісом, де жив старий самітник, вони опустилися і прогостювали в нього цілий день. Самітник похрестив молоду чаклунку.
Прибувши в Париж, вони застали старого короля тяжко хворим, близьким до смерті. Але коли король побачив сина, якого вже вважав назавжди втраченим, і його красуню дружину, до нього повернулось здоров’я.
Й почалися гучні свята та бенкети.