В лісі, на схилі гори, жила ватага мавп. Одного місячного вечора спустилися вони до підніжжя, щоб удосталь погратись на великій галявині. Бігають собі поміж деревами та кущами, стрибають, з цікавістю розглядають усе довкола…
Одне маленьке мавпеня видряпалося на дерево і побачило внизу під собою криницю. Хутко спустилося воно на цямрину і зазирнуло всередину. Ой лишечко! Там на самому дні сяяв повноликий місяць. Злякалося мавпеня: адже коли місяць потоне, то в лісі стане зовсім темно. Щодуху кинулося воно до ватаги.
– Біда! Біда! – гукало мавпеня.– Місяць упав у криницю!
Велика мавпа підбігла до криниці і зазирнула всередину. Ясне коло місяця справді виблискувало на дні.
Скликала вона всю ватагу й каже:
– Справа кепська! Місяць упав у криницю. Треба якось дістати його звідти, поки він не потонув.
– Лізьмо на дерево! – запропонувало мавпеня.– Почіпляємося одне за одного і довгим ланцюгом спустимося прямо в криницю. Так і витягнемо його звідти.
Порадилися мавпи і вирішили, що пропозиція слушна. Позалазили на дерево. Одна мавпа міцно вхопилася задніми лапами за гілляку, що простяглася над криницею, і повисла вниз головою. До неї причепилася інша мавпа, взявшись своїми задніми лапами за передні старої. Так, тримаючись одна за одну, мавпи повисли довгою вервечкою над криницею. Останнім у цьому довгому ланцюгу було мавпеня.
– Чудово! – закричало воно з криниці.– Зараз дістану!
Спустило передні лани вниз, та замість місяця вони зачерпнули повну пригорщу води. У криниці колами пішли хвилі. Місяць розпався на дрібні цятки і розплився в усі боки.
– Ой лишечко! Місяць порвався! – заголосило мавпеня.
Велика мавпа почула це і сердито мовила:
– Оце так помічники! Навіть такої дрібниці не здатні зробити! Порвали на шматки місяць! Що ж нам тепер робити?
Невдовзі в криниці хвилі уляглися, і ясне коло місяця знову опинилося на своєму місці.
– Не хвилюйтеся,– зраділо мавпеня.– Місяць знову цілий.
Воно ще раз простягло лани вниз, та й цього разу в жмені замість місяця була вода, а світле коло розділилося на кілька світлих плям. Лани мавпеняти ще кілька разів пірнали у воду, щоб виловити хоч уламки місяця, та надаремно.
– Що ж мені робити? –запхикало в розпачі мавпеня.– Тільки торкнешся цього місяця, а він враз розпадається. Ніяк його в руки не візьмеш.
– Доки ми висітимемо? Вже лани болять! – почали ремствувати інші мавпи.
Велика мавпа задерла голову й глянула на небо. Звідти до неї усміхався ясний повний місяць.
– Погляньте! – звернулася вона до всієї ватаги. – Місяць спокійнісінько висить собі на небі, а там, у криниці, певно, його відображення. Вилазьте, дурні, мерщій сюди!
Усі мавпи послухали її і хутко повилазили з криниці. Потім посідали на розлогому гіллі і, весело сміючись, позирали на ясне коло повного місяця.