Казка починається з бідного мисливця. Той чоловік другої роботи не робив, лиш ходив полювати, та пі разу нічого не вбив, ніякої звірки. А був у нього хлопець, що звався Василем. Він весь час просив:
– Няньку, я ліпше вцілю. Дайте мені рушницю.
Та хлопчина був малий – мав тринадцять років.
Раз мати дала синові двадцять філерів[1], аби купив хліба. Василь іде й видить: два хлопці б’ють кішку.
– Послухайте, хлопці, не вбивайте кішку, продайте мені.
І хоч був голодний, викупив її.
Прийшов він додому, а мати кричить:
– Чому ти хліба не приніс?
– Бо жаль було кішки. її хотіли вбити, і я її купив.
Знову мати дала двадцять філерів, аби приніс хліба. По дорозі хлопець натрапив на пса, котрого теж били розбишаки. Купив він і пса, повернувся додому без хліба. Мати його вигнала. Пішов у ліс, дивиться – а на галявині спить батько. Хлопець узяв рушницю і йде полювати. Ходить, роздивляється по лісу, але ніяк не може натрапити на звірку. Нараз зупинився: увидів на буці великого гада. Василь довго не радився – націлився і хоче стріляти. А гад проговорив:
– Не стріляй у мене, хлопче. Дам тобі дарунок, котрий будеш мати на ціле життя.
І подарував йому малесеньку шкатулку. Хлопець відкрив, а звідти спитало:
– Що хочеш, мій царю?
– Тепер нічого ще не хочу, лише пробую, чи добрий подарунок я дістав од гада.
Василь пішов додому. Нікому нічого про те но сказав. І не брав шкатулочку до рук, доки йому не сповнилося дев’ятнадцять років.
Батько вже помер. Хлопець зостався з матір’ю. І раз їй говорить:
– Мамко, йдіть ви до царя – сватати мені дівку.
Мати аж злякалася, але син наполягав – і таки пішла. Розповіла цареві про сина і сказала, що хлопець хотів би засватати царівну.
– Можливе діло, – відповів їй цар. – Та най твій син поставить високий на три поверхи дім – і аби крутився на качачій лапці. А від того дому до мого палацу най прокладе міст із самого скла. Тоді за нього дам свою дочку.
Мати вернулася додому, все розповіла синові.
Василь вийшов і відкрив шкатулку, Звідти заговорило:
– Що хочеш, мій царю?
– Хочу, аби поставився дім на три поверхи і щоб він крутився на качачій лапці, а від того дому до царського палацу аби проліг міст із самого скла.
Рано цар пробудився, дивиться, а від палацу – такий міст, що усе довкола засвітилося.
Василь прийшов до царя і засватав дівку. В палаці справили весілля, і молодий привів царівну в свою хижу-смітянку. Вранці Василь дивиться, а в хаті повно диму. Нічого не видить! Виглянув у вікно: ні високого будинку, ні моста нема.
А його жінка плаче:
– Ти мене обманув!
Василь вийшов і відкрив шкатулку. Звідти заговорило:
– Що хочеш, мій царю?
– Хочу такий палац, як у царя. Моя жінка – з царської родини, то де має жити?
Нараз появився ще ліпший дім, як був.
І Василь у ньому жив красні роки. А раз царівна почала казати:
– Дуже мені нудно тут сидіти. Добре, якби нянько подарував нам трохи війська.
І Василь зробив їй доброту – попросив у царя полк.
Живуть собі далі. Але межи військом знайшовся хитрий чоловік. Він часто вів з дочкою царя масні бесіди. Зробив для неї дзеркало, а в ті часи дзеркал не було, і показав царівні:
– Знаєш, яка ти красна? Подивися…
Царівні дуже полюбилося люстерко, і ладна була дати за ту річ хоч і своє серце.
Та хитрак їй відповів:
– Нічого не бажаю, хіба оту шкатулочку, що висить на гвіздку.
А Василь лишив шкатулку дома. Царівна глянула на неї, зняла із гвіздка і подала коханцеві. Він відкрив шкатулку і почув:
– Що хочеш, новий царю?
– Хочу, щоб цей палац, як є, поставився одразу межи червоними морями.
І перенеслися на невеликий острів.
Василь зостався у лісах, куди пішов на лови. Вертається додому – лише хата-смітянка. І зажурився, що з ним буде.
А коханець живе із царівною, командує військом.
Цар Василя кинув у темницю, дав на великі муки: обгородив його високим муром, аби не міг ні лягти, ні сісти, а мусив стояти. Та з Василем зосталися врятовані ним друзі: кішка його годує, а пес його вартує.
Так сидів у мурі два й половину року. Цар думав, що із зятя уже немає й кісточки.
А кішка наносила із ґаздівських горищ ковбаси – лишила Василеві на кілька тижнів їсти, сама із псом пустилася шукати шкатулку.
Йшли, йшли і дійшли до червоних морів. Ходять коло моря, журячись, як перейти на острів. На ньому видять Василів палац. Посиділи, а далі пес каже:
– Лізь на мене, будемо пливти. Думаю, що вдержу.
Кішка ухопилася за пса, він скочив у воду, помалу пливе. І переплив море. На острові, на сухій землі, зостався чекати, а кішка – до палацу. Ходить собі по двору й не знає, як дістатися в палац, бо усе зачинено: згасло світло, полягали спати. Скочила вгору до вікна і дряпається: «Няв… Няв… Няв…»
Царівна пробудилася, відчинила те вікно і впустила кішку. А кішка була мудра: нараз лягла до неї на постіль і тихенько муркає. Але очі у темноті світяться і ходять по скринях, по стінах. Кішка не може побачити, де шкатулочка. Перейшла до коханця, послухала – він спить. Глянула – на шиї срібний ланцюжок. Мацає далі – шкатулочка. Тоді почала гризти ланцюжок. Гризла, гризла, доки не перегризла. Взяла у зуби ланцюжок зі шкатулкою, головою розбила вікно і швидко тікає. Прибігла до моря, а пес хвостом вертить:
– Є шкатулка?
– Є!
– То дай мені, ти можеш упустити.
– Ні, сам ти загубиш!
Сварилися-сперечалися, доки пес не відібрав шкатулочку. Та коли вони пливли, хвиля так ударила собаці у рот, що той захлинувся, і шкатулка упала у воду. Вийшли на сухий берег. Кішка: де шкатулочка? А пес каже:
– Упала в море.
– Чи я не казала, що ти її впустиш?
І почали сваритися знову. Так вони посварилися, що кішка залишилася на березі моря, а пес вернувся до свого господаря.
Ходить, ходить кішка – сумна і голодна. Раз бачить– рибарі сиплють на берег рибу. Вона прийшла до рибарів і жалісно нявкає. Рибар узяв ніж, ураз розпоров черево найбільшої рибини і кинув кішці нутрощі. Кішка їсть, а лапами перебирає нутрощі. А вони були великі, бо риба мала сто п’ятдесят ліктів. Раптом кішка лапкою відчула щось тверде. Дивиться – шкатулка. Вона дуже зраділа і прибігла до свого господаря.
– Чи ще живеш, ґаздо?
– Живу, але слабо.
– Не журися, шкатулочка тут!
І він теж зрадів. Узяв шкатулочку, відкрив.
– Що хочеш, мій царю?
– Перший раз хочу, аби сей мур розсипався на попіл і я був на волі, а другий раз хочу, щоб мій палац знову появився тут.
Все сталося, як він забажав.
Рано старий цар дивиться – недалеко світиться палац. Скоро прийшов дізнатися, хто там хазяйнує. Бачить – Василь із його донькою живе, як колись. І цар почав держати з ним бесіду, як то сталося, що хтось у них забрав був маєток.
Василь усе розповів про свою шкатулочку, царівна – про коханця. Вояка засудили на вічну темницю.
І казка скінчена.
[1] Філер – дрібна угорська монета.