Було це чи не було, – хто знає?
Розповідають, що жив-був цар. Задумав цей цар оженитися.
Вибрав він собі наречену – небаченої краси дівчину: очі у неї чорні, як ніч, кучері золоті, губи червоніші за мак червоний, а стан у неї, як молода яблуня.
В усьому царстві не було кращої дівчини.
Оженився цар і зажив щасливо з молодою царицею.
Незабаром народився у них син-царевич.
І спіткало тут царя страшне горе. Ввірвався в палац величезний дев[1], схопив і поніс царицю.
Цар з горя головою об каміння б’ється, погоню за погонею виряджає, – не впіймати страшного дева, не повернути царицю.
Знає цар, що страшний дев безсмертний. Ні вбити, ні перемогти його неможливо.
Плаче цар, побивається, а нічого зробити не може.
От рік минає, другий іде. Став цар потроху своє горе забувати. А царевич росте і росте, скоро зовсім великий виріс Приходить він якось до батька і питає:
– Батеньку, а де моя мати?
Полилися у царя знову сльози з очей. Обняв він царевича і каже:
– Ти ще, синку, в колисці лежав, як твою матір страшний дев викрав і з палацу поніс.
Почув це юнак і спокій втратив. Вдень і вночі йому мати мариться, душить його злоба на дева, спати не дає.
Приходить царевич до батька і говорить:
– Вирішив я, батеньку, страшного дева розшукати і матір свою визволити. Не хочу я, щоб моя матінка у нього в полоні мучилась.
Злякався цар, став сина відмовляти:
– Куди тобі, синку, з девом боротися! його досі ще ніхто перемогти не міг.
– А я спробую, – каже царевич.
І пішов він шукати страшного дева.
Через якийсь час, по якійсь годині приходить він в поле до перехрестя трьох шляхів.
Біля однієї дороги напис на камені: «Хто сюди піде, – скоро додому повернеться» Біля другої: «Хто сюди піде, – не швидко додому дістанеться». А біля третьої: «Хто сюди піде, – ніколи додому не прийде».
«Певно, ця третя дорога і веде до страшного дева», подумав царевич і, недовго роздумуючи, пішов нею.
Ішов він, ішов, дев’ять гір пройшов, дев’ять рік пересік, дев’ять ущелин обминув. І ось доходить він до одного міста.
Бачить царевич – пусто й сумно в місті. Жителі в будинках ховаються, на вулицях ні душі не видно, вогні не горять, ні голосів, ні пісень не чути.
Зайшов царевич в один дім, питає:
– Що у вас у місті за печаль така сталась? Ні людей не видно, ні голосів не чути, вогні не горять, ніхто пісень не співає.
А йому і відповідають:
– Біда у нас у місті, царевичу. Щодня виходить на берег з моря величезний морський кабан і все, що на дорозі не зустріне, пожирає. Тому і ховаємось ми, тому і голосу не подає ніхто.
– Ну, так жити не можна, – говорить царевич, – треба мені піти подивитись, що то у вас за кабан такий.
Іде царевич до берега моря і бачить – стоїть на березі висока башта, верхівкою в небо уперлася, підніжжям у хвилі морські ввійшла. А в башті вікно, і сидить біля вікна красуня: очі, мов ніч, чорні, кучері золоті, губи за червоний мак червоніші, а сама свіжа, як молода яблуня.
Глянула красуня на юнака і ахнула:
– Навіщо ти прийшов сюди? Тут і птиця в небі не літає, і риби в воді не живуть. Тут всі страшного дева бояться.
– А, так це його башта? – питає юнак. – А як ти сюди потрапила, красуне?
– Мене дев з палацу мого чоловіка, царя, викрав. Жила я в щасті й радості; народився у мене син, а дев прилетів і забрав мене від колиски сина.
Зрадів юнак, що матір знайшов.
– Я і є твій син! – вигукнув він – Я тебе визволити прийшов.
– Ох, синочку, важка це справа, – говорить цариця. – Дев сильніший від усіх на світі, і смерть його далеко схована, нікому її не знайти.
– А ти спитай його, матусю, – говорить царевич, – де він силу ховає. Може він тобі і скаже. А я до тебе завтра знову прийду.
От повертається дев у свою башту. Потягнув повітря носом, озирнувся і кричить:
– Тут хтось був! Людським духом пахне.
– Що ти, хто б тут був! – відповідає цариця. – Тут і птиці не літають, – так тебе всі бояться.
Відпочив дев, поїв, попив, а цариця і каже йому:
– Дивує мене твоя сила, дев. Всі тебе і безсмертним, і непереможним називають. В чому ж твоя сила, і де вона схована?
– Під піччю закопана, – відповідає дев. Ліг він і захропів. Вранці помчав дев розбійничати. Приходить царевич під вікно і питає:
– Ну, що, матінко, дізналась?
– Дізналась, синочку, – говорить цариця. – Сила девова під піччю закопана.
– Ти, матусю, прикрась піч якнайкраще, заквітчай її, – навчає царевич.
Повертається увечері дев, дивиться – прибрана піч краще, ніж звичайно, навколо квіти розсипані.
– Це що ж таке? – питає дев.
А цариця ласкаво відповідає йому:
– Ти мені сам дорогий – і сила твоя дорога. От я й прикрасила місце, де вона закопана.
Засміявся дев:
– Не під піччю моя сила, а ось у тому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.
Ліг він і захропів. А вранці знову розбійничати пішов.
Вранці приходить царевич, а мати й каже йому:
– Обдурив мене дев: не під піччю його сила, а он у цьому стовпі мармуровому, на якому стеля тримається.
– Ти цей стовп завтра заквітчай, – відповідає царевич.
Приходить дев з полювання, бачить – заквітчаний мармуровий стовп. Аж до стелі, згори донизу, червоні і білі троянди в’ються. Зареготав дев.
– А в чому ж твоя сила? – питає цариця, а сама ласкаво девові лоба погладжує, в страшні очі дивиться.
– А сила моя – в тому дикому кабані, який щодня з моря виходить, – відповідає дев. – Поки той кабан живий, доти і я непереможним буду. А вбити кабана можна тільки тоді, коли його прямо поміж очей мечем ударити. Ніхто цього не знає, тому і не боюсь я нікого в світі.
Ліг дев, заснув, захропів. А вранці прокинувся і знову розбійничати пішов. Приходить царевич під вікно до матері.
– Ну, синочку, тепер я про все розвідала, – говорить мати. – Сила його – в морському кабані. Треба кабана поміж очей мечем ударити, а інших ран він не боїться.
– Спасибі, матінко, тепер я знаю, що мені робити, – говорить царевич. Взяв він свій меч і побіг до кузні.
Три дні й три ночі гострили ковалі меча царевичу.
Засяяв, заблищав меч страшним блиском. Взяв його царевич і прямо до моря пішов.
Завирувало море, зашуміли хвилі, і вибіг на берег дикий морський кабан. Ікла довгі, страшні, шерсть дибом.
Як помітив кабан царевича – так і помчав на нього з роззявленою пащею. Хоче розтерзати, проковтнути сміливця.
А царевич змахнув своїм мечем та як ударить кабана просто поміж очей і розсік надвоє.
Царевич – до башти. Дивиться, – а з гори спускається знесилений дев. Пропала його сила. Хотів він було на юнака заричати, а царевич як крикне йому:
– Мовчи, чудовисько! Тепер ти в моїх руках. Іди відмикай свої підвали, діставай все, що ти у жителів викрав!
Поповз дев у свої підземелля, почав звідти награбоване добро виносити. Жителі з міста поприбігали – веселі, щасливі, радісні. Хвалять молодця, дякують йому, своє майно розбирають. А царевич посадив матір на спину девові, сів сам і наказує:
– Неси нас у палац, до мого батька.
Поніс їх дев у повітрі в царський палац.
Побачив цар з вікна, що дружина і син повертаються, вибіг зустрічати їх. Від радості сам не свій.
Опустився дев посеред царського двору. Зійшли з нього царевич з царицею. І тут зник дев без сліду. Тільки казка про нього лишилась.
[1] Дев – крилатий звір-велетень, зле чудовисько.