Жив собі бідний маляр Грицько. Раз стоїть він на торзі, свій товар прихвалює. Підходить до нього пані і каже:
– Хлопче, прийди до мене кімнати малювати.
– А роботи у вас багато? – спитав Грицько.
– Не менше як на гри роки.
– А на кого тоді залишу стареньку матір, та й з чого вона буде жити?
– Твоїй мамі дам прислугу і стільки грошей, що до смерті вистачить.
Згодився Грицько. А одного дня приїхала за ним пані із своїм паном. Посадили його на бричку і відвезли. їхали день, два, а на третій хлопцеві очі зав'язали і аж у палатах зняли пов'язку.
Пан показав Грицькові своє господарство:
– Будеш малювати сто кімнат. У першій кімнаті маєш свою майстерню, в другій житимеш. Служниця буде тобі в роботі допомагати. Лише в п'ятдесяту і соту кімнату не смієш заходити.
Малює Грицько і дивується, що ніде в палатах нема денного світла. А тут ще захотілося йому знати, що є в п'ятдесятій і сотій кімнатах. Запитав служницю, а вона відповідає:
– В п’ятдесятій закований на три ланцюги дід, а в сотій чарівниці колишуть на скатертині дівчину.
«А що, як заглянути туди?» – думає хлопець.
Роздивився, чи нема когось у підземеллі. Крім служниці, нікого не було. Зайшов у п'ятдесяту кімнату. Прикований до залізного стовпа дід похмуро глянув на нього і спитав:
– І ти бити прийшов?
– Діду,– перепрошував Грицько,– я тут невільник. Мене найняли кімнати малювати. А ви таке говорите.
Заспокоївся старий і розповів, що його колись найняли ці палати будувати. А коли прийшов час розплачуватися, прикували трьома ланцюгами до стовпа.
– Мені вже не довго жити,– говорить дід.– Про мене не турбуйся. Лише просив би я тебе визволити дівчину, яку колишуть чарівниці в сотій кімнаті. Як будеш тікати з нею, в кінці коридора біля дверей побачиш ящик із сміттям. За ним у стіні є ґудзик. Натиснеш на нього, і двері відкриються.
Але Грицько не хотів тікати без старого.
– Діду,– питав він,– чим ланцюги можна перерізати?
– За комином залізна пилка. Я її заховав, і за те мене щодня б'ють.
Перепиляв Грицько ланцюги і визволив діда. А тоді зайшов у соту кімнату. Дванадцять чарівниць, що колисали на скатертині прекрасну дівчину, від його погляду відразу на порох розсипалися.
Дівчина розповіла, що вона царська донька. Викрали її від батька розбійники і привезли сюди із зав'язаними очима.
Хлопець наказав царівні йти за ним. Біля дверей їх уже чекав дід. Розшукав Грицько ґудзик у стіні, натис на нього, і двері відчинилися.
Вибралися з підземелля і йдуть – то полями, то лісами, то дорогою. Зустрічають раз царського слугу, що по всіх краях шукав царівну. Пішли разом, лише дід попрощався біля дороги, що вела в його державу.
Цар обіцяв віддати свою доньку за того, хто її визволить. Засумував царський слуга, що не його буде царівна і половина царства. Вночі дочекався, коли Грицько засне, і зв'язав його. Дівчину примусив іти з ним.
– Не смієш прозрадити[1], хто тебе визволив,– пригрозив він.– Як прозрадиш – не жити тобі на світі.
Вранці люди знайшли зв'язаного хлопця і звільнили його.
Прийшов Грицько до міста і проситься в одного бідняка:
– Прийміть мене до себе жити, а я зароблятиму і для вас гроші.
Згодився бідняк. Живе в нього Грицько, малює і непогано заробляє. Відпустив собі вуса і бороду, що й пізнати важко.
А цар уже готується до весілля. Царівна послала слуг, щоб вони знайшли доброго маляра, аби кімнати до весілля розмалював. Ті вибрали Грицька, бо ліпшого маляра в місті не було.
Дістав Грицько задаток, а про роботу і не думає. Гуляє по палатах і рахує, скільки днів залишилося до весілля. Зайшла раз царівна подивитися на малярову роботу і аж за голову вхопилася:
– Чоловіче добрий, що ви надумали? Скоро весілля, а жодна кімната не розмальована. Може, ви й малювати не вмієте?
– Станьте перед дзеркалом, я стану перед другим, і побачите, як вас намалюю,– каже Грицько і дивиться у вікно, щоб дівчина його не впізнала.
За пару хвилин намалював царівну. А вона просить:
– Коли ви так файно малюєте, намалюйте в моїх кімнатах дванадцять картин, які хочете. Але чим скоріше, аби до весілля було все готово.
Грицько пообіцяв усе зробити. А на другий день запросив царя з царицею та донькою поглянути на його роботу. Ті не могли надивуватися, такі красні були картини.
А коли дійшли до дванадцятої картини, царівна відразу догадалася, що то Грицькова робота. Там була змальована вона в підземеллі, колисали її на скатертині дванадцять чарівниць.
Грицько тим часом поголився і з'явився перед царською сім'єю молодим файним легенем. Впізнала його царівна, заплакала від радості і розказала батькові всю правду.
Розгнівався цар, що його обдурив слуга. Хотів розтягнути його кіньми, але Грицько перерадив:
– Ліпше зв'язати його і залишити на ніч у лісі, як він мене.
Так і зробили. А Грицькові та царівні весілля відгуляли.
[1] Прозрадити – признатися.